Слава ЗСУ!

– Різниця у вазі – два кілограми вісімсот грамів. За рішенням суддів – третій раунд, – мов уві сні, чує Андрій. «Що? Третій раунд? Або він мене вб’є, або я його покладу тут раніше!» – максимально тверезо намагається оцінити свої шанси хлопець.

Гонг. Третій раунд. Станіслав знову криво посміхається й цідить крізь зуби щось схоже на «молокосос». Він з усіх сил молотить журналіста. Андрій і сам, відчуваючи, що справи кепські, починає затято відбиватися серіями на випередження. Обидва стомлені, про захист не думають. Б’ються кістка в кістку, хто кого швидше «покладе». Андрій маневрує. Його права рука висить відбитою, лівою намагається прикрити нирки, які ще трохи – і відіб’є своїми боковими супротивник. Ногами ледь пересуває. Ні, не так. Ногами все ще пересуває! Значить, шанси є!

У Станіслава руки вже на рівні пояса, він, подібно до тракториста за кермом, пре, луплячи ними поперед себе, відчуваючи – ще трохи і переможе. Сил настільки мало, що Андрій уже спинним мозком розуміє, якщо зараз не покладе цю гору м’яса на татамі, то сам впаде знесиленим. За мить збирає рештки сил і, прокручуючись корпусом, наносить удар лівою ногою з розвороту, вкладаючи в нього всю енергію й силу. Нога вдаряється в щось тверде. Він падає. Та одразу піднімається. Станіслава немає. А, ні, ось же він! Лежить, рідненький, розкинувши руки! Підбігають лікарі. Констатують – нічого серйозного, нокаут, у межах правил.

– У фінальному двобої переміг Андрій Токаренко! – проноситься залом. Вичавленого, як лимон, і побитого, мов відбивна, Андрія вітають товариші по команді. Він переміг.

«Я переміг?» – не вірить Андрій і отримує ствердний доказ у вигляді туші суперника на лавочці, якого в цей час приводять до тями лікарі.

– Треба було відразу так, а то чекав аж три раунди, – жартує сенсей, коли підходить, щоб особисто привітати чемпіона. – Та… інтригу хотів зберегти, – видавлює усмішку хлопець і під оплески, як на якусь скелю, лізе на п’єдестал. ***

Юра перелопатив обидві шафи, а того, що так шукав, не побачив. Ще раз подивився в коридорі, в гардеробі, де зберігалося взуття.

«Де ж вони могли подітися? Чоботи, черевики, капці… ні, немає і тут», – у розпачі Юрій присів на підлогу. – Стоп, а може, Оксана їх викинула? Здається, вона колись обіцяла це зробити… От пригрів гадюку на свою голову!» – аж стусонув кулаком об стіну.

Треба ж так, тільки вирішив щось у своєму житті змінити, а тут… жодної пари кедів чи кросівок у домі! Сидіти на підлозі стало холодно. Морозне повітря холодило спину.

«Напевно, протяг, – Юрій обернувся. – Треба щільніше притиснути балконні двері, мабуть, звідти тягне» , – і аж підскочив.

– Еврика! Та я ж сам ховав старенькі кеди на балконі! Десь у нижньому ящику! Як був у футболочці й джинсах, вискочив на балкон, не зважаючи на мороз на вулиці. І точно! У нижньому ящичку на самому дні лежали його «бойові» кеди. Щасливий, мов дитина, якій дали шоколадку, побіг відчищати взуття.

«Єс-с! Таки щось у своєму житті зможу змінити, коли захочу. Все вийде!» – радів, бо саме сьогодні вирішив у черговий раз, уже остаточно, кинути палити та почати бігати.

Зі спортивним костюмом було дещо простіше. Хлопець відшукав його під час ревізії однієї з шаф. Спортивку затиснуло в куток шубою, куртками і сукнями Оксани.