Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > ВСЕСВІТ

– Андрію! – погукала. – Привіт! Хлопець озирнувся й побачив Алісу. – О, привіт, Алісо! – намагаючись триматися рівно й бадьоро, повернув до дівчини, вже майже не шкутильгаючи. – Маєш гарний вигляд, – зі щирим захопленням сказав, підійшовши ближче. – Дякую, а тебе ніби вантажівка переїхала, – засміялася дівчина. Хлопець також засміявся, однак відразу скривився від болю

– так відгукнулося в ребра і нирки. Потер відбиту праву руку, яка висіла нерухомо. – Та краще б вантажівка… А ти як тут опинилася? – Та ось на подругу чекаю, – хитро примружилася Аліса, ховаючи руки, що змерзли без рукавичок, до кишень. У своєму чор

ному пальті з хутряним комірцем вона нагадувала Андрієві кішку.

– А ти? – Я? Працюю тут, у редакції… А як звати подругу, може, я її знаю? – Ну, може, ви з нею й працюєте. А ось і вона. На порозі з’явилася Марічка в коротенькій шубці з лисиці. В руках тримала рюкзачок, із якого стирчав згорнутий у рулон килимок для занять йогою.

– Ба, Марічко! – вигукнув Андрій. – Давай швидше, а то запізнимось! – поквапила подругу Аліса. Та прискорила кроки. – О, то ви знайомі? – запитала чи то в Андрія, чи то в Аліси, а може, в обох одразу. – А ти куди проти ночі? – це вже точно адресувала хлопцеві. – До редакції, звісно. Не до вас же в офіс… – І що там робитимеш? У тебе ж права рука он, як колода, висить... – Лівою тренуватимуся набирати. Дівчата вже сіли в машину. – А чого він увесь такий побитий? – запитала Аліса в подруги й засміялася. – Що, написав щось не те й не про тих? – Хіба Андрій не розповів? – здивувалася Марічка. – Він же чемпіонат Києва виграв! Хлопець стояв поруч з машиною і почув розмову дівчат.

– Марічко, – хотів щось сказати, та лише махнув рукою. Просити жінку не патякати зайвого, тим паче якщо це стосується справ когось іншого, то даремна трата часу. – Бувай. Щасливо, Алісо! – намагаючись триматися якомога рівніше й не шкутильгати, Андрій попрямував до під’їзду редакції. Проте від Аліси не приховався легенький рум’янець, який з’явився на щоках журналіста. Дівчина просигналила на прощання і, знявши машину з ручного гальма, рушила з місця. У дзеркальце заднього бачення помітила, як на прощання журналіст помахав їм здоровою рукою.

***

Олексій Іванович сидів за столом на кухні й снідав. Останнім часом він ніяк не міг нормально виспатися. Усе йшло шкереберть.

То цей позов до суду, а то – картина… Він, до речі, знову повісив на неї дзеркало і накрив якимось шаликом – щоб очі зайвий раз не мозолила.

Вранішню тишу порушив дзвінок мобільного. Директор не звернув уваги на надокучливий звук, але врешті-решт не витримав і таки глянув на екран.

– Алло, я ж просив не зв’язуватись зі мною по телефону, – незадоволено буркнув. – І вам добрий день, – не став приховувати іронію Віталій Віталійович. – Нам терміново треба зустрітися. – Ресторан «Кипарис», буду за півгодини. Зібравшись, Олексій спустився до підземного гаража, де стояла його службова машина, якою останнім часом знову почав користуватися. Водій-охоронець курив неподалік.

– Стасе! – покликав директор. – Так, Олексію Івановичу, – охоронець з розпухлою правою половиною обличчя поспішив до «Лендровера». Незважаючи на свій не надто гарний настрій, Олексій розсміявся. – Ну ти й красунчик! Ха-ха-ха, оха-а-а, – ніяк не міг зупинитися директор, оглядаючи охоронця. – І хто ж це тебе так? Братки якісь? – Та був там один, – похмуро буркнув Стас, не знаходячи у своєму вигляді нічого особливо веселого. – Ще й один?... Ех, Стасе, Стасе, – Олексій сів на переднє сидіння. Водій зачинив за ним дверцята, як за паном.

Попередня
-= 57 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 26.11.2014

Я б назвав цю книгу "щоденник" ("біографія" ) не більше. А взагалі враження від прочитаного позитивне . На трійку


Додати коментар