Слава ЗСУ!

– Їдемо в офіс! По дорозі заскочимо в «Кипарис». Дорогу ти ж пам’ятаєш? – Без питань. Буде зроблено, Олексію Івановичу. – От і чудово! «Лендровер» рушив з місця. Час від часу Стас з прикрістю ловив на собі, точніше на своїй правій половині голови, задумливовеселий погляд шефа. Настрій у того явно поліпшився.

«І чому люди радіють, коли комусь іншому гірше, ніж їм?»

– думав водій. ***

Віталій Віталійович уже чекав Олексія за одним із дальніх столиків. Сухо привітавшись, директор сів навпроти.

– Чому так спішно? Що сталося?

До столика підійшов офіціант і простягнув меню.

– Сніданок? Аперетив? – улесливо нахилив голову. – Дві кави, – відсунув меню Олексій. – Мені подвійну з коньяком. – Зранку, юначе, все-таки більш корисні соки, – не втримався від ущипливого зауваження Віталій Віталійович, коли офіціант попрямував до бару. – Бо можете... – Я плачу вам не за читання моралі, – різко обірвав його Олексій. – Тому обійдемося без настанов. Я слухаю. Віталій Віталійович ображено підібрав губи в дудочку, але стримався.

– Уночі затримали... – почав і змовк, бо до столика повернувся з кавою офіціант. За мить, коли той відійшов, він продовжив: – ...Віктора Коноваленка. – Віталій Віталійович нахилився ближче до директора і майже пошепки додав: – Він доставляв товар. А сьогодні даватиме свідчення і які імена назве... – розвів руками. – Дідько! – Олексій ледь не жбурнув чашку на стіл, аж кава перелилася через вінця й шоколадна калюжа розтеклася скатертиною. – Але ж я заплатив йому стільки... – Гроші не завжди кращий аргумент, – злорадно проспівав юрист. – З ним говоритимуть за кілька годин і, можливо, ввечері я буду знати, що саме скаже Віктор. Можливо, – наголосив Віталій Віталійович, відпиваючи каву та з-під лоба дивлячись на директора. – Що ж, я розумію, на що ви натякаєте. Інформація буде оплачена, не хвилюйтесь, – криво посміхнувся Олексій. – По-моєму, я завжди дотримував свого слова. – Так-то воно так... Але ми, юристи, й звикли більше довіряти не словам, а документам. – Я вже говорив і повторюю ще раз: ніяких документів! – Олексій різко відсунув стілець і встав. – Або моє слово, або я буду шукати інші можливості! – Та що ви все так категорично сприймаєте? – примирливо проворкував Віталій Віталійович, і собі вставши з-за столу. – Слово так слово. А в справі захисту в суді у нас усе офіційно оформлено, так що... – він зашепотів, наблизившись до директора: – Та ви не хвилюйтеся так. Довіртеся мені, тобто «Консультанту». Ми постараємося добитися позитивного рішення у справі. – Зараз у мене вже немає вибору, – Олексій кинув гроші на столик. – Тож постарайтеся! – він поквапом пішов до виходу.

Частина третя

Живи : дій

Пелюстка 1

Х Х оч як опиралася зима, знов і знов притрушуючи все снігом, раз по раз лякаючи морозами, а настав час і їй тікати світ за очі. Скажімо, в далеку Лапландію, де живе Санта Клаус на пару з Дідом Морозом, а може, іще далі – на самісінький полюс. Сонечко знову не тільки світило, а й пригрівало, капало з дахів і танули останні бурульки на покрівлях, а поміж острівців снігу, які ще лишилися, парувала, нагріваючись, земля.

Тихо, неквапно промінчик сонця зазирнув у вікно. Поволі оминув гардини й, стрибнуши в просвіт між ними, прокрався до ліжка, а потім усе вище й вище – аж до подушки. Ніжно погладив щічку красуні, завагався й на якийсь час так і зупинився, певно, і сам замріявшись.