Слава ЗСУ!

Андрій пробіг кілька кіл доріжками парку й, повністю розчинившись у світі природи, попрямував додому. Зробив ще дихальні вправи, прийняв душ, помедитував, устиг поснідати вівсянкою з родзинками, курагою, горішками й випити чашку запашного зеленого чаю. Тепер можна й у редакцію. На жаль, його вірний «кінь» – мотоцикл поки що ремонтувався.

«Шкода, а то хвилин за двадцять був би на місці, – подумав.

– Та, зрештою, тролейбус чи маршрутка – чудове місце почитати! Головне – книжку прихопити!» І, сповнений ентузіазму й енергії, поспішив до найближчої зупинки.

У кабінеті редакції Олег, сусід по кімнаті, вже щось писав. Тридцятирічний журналіст у їхньому тижневику вів колонку «Кримінал ». Треба відзначити, специфічний був чоловік. Але, як колись казав їхній головред, Борис Едуардович, проблеми культури й криміналу завжди йдуть пліч-о-пліч, а тому сусідство журналістів, які вели відповідно ці рубрики, керівник вважав плідним.

– О, Андрій! Привіт! Вітаю з посвяченням у детективи! – Олег з характерним йому запалом потис хлопцеві руку. – Привіт! Дякую, звісно, за привітання, та навряд чи справа якось зрушить. Це швидше була репетиція моїх репортерських навиків. – Та що ти таке говориш! -– запротестував колега. – Очевидно, що справа заплутана й, на перший погляд, невирішувана, але цікава, нестандартна... Не те, що ці вбивства та вбивства... До речі, розкажи деталі, бо я не зовсім у курсі. Андрій дістав чорновий варіант репортажу і простягнув Олегу.

– Суть у тому, – почав, – що в Берліні проходила виставка-аукціон одного досить відомого на Заході українського художника-постмодерніста Стефана Масленка. Вона мала тривати до десятого вересня. Як повідомляють джерела, презентація пройшла успішно, кілька картин художнику вдалося продати, причому за досить значну суму. А потім, буквально за кілька днів до закриття, найепатажнішу й найдорожчу (на думку експертів) картину «Всесвіт» викрали. Далі – нічого не відомо. Як грабіжнику... – ... чи грабіжникам, – поправив Олег. – ... вдалося проникнути до виставкової зали, куди поділася картина – загадка! Наразі слідство повідомляє тільки те, що на картину претендувало кілька покупців: із Арабських Еміратів, Америки й теренів колишнього Радянського Союзу. Їхні прізвища поки не називають. – Цікаво, цікаво... – Олег крутив у руках репортаж. – Що ж то за картина така? Назва, принаймні, досить претензійна… Хоча це ж постмодерніст, у них як не чорні квадрати, то кола чи білі аркуші. От і цей, напевно, щось таке утнув. Олег заглибився в репортаж, зрідка задоволено гмикаючи.

– А, до речі, як твоє «сенсаційне вбивство»? – виключно з ввічливості поцікавився Андрій, бо ж знав, що колега-криміналіст усе одно сам усе розповість та ще й у деталях... – Убивство? А, вбивство!!! Та вбивство як вбивство. М’ясо якесь, – Олег поморщився. – Убивця – чоловік, на своїй дачі застре

лив дружину з мисливської рушниці. Звісно, каже, що випадково. А тоді прикол – на тій дачі двох наших винесли!

– Тобто? Як «винесли»? – Ну, як-як... Ці горе-репортери хотіли місце злочину сфотографувати, а там, виявилося, ще ж нічого не прибрали, тільки тіла не було. Вони як побачили всі ці розбризкані мізки, плями на меблях, калюжу крові на підлозі, то їм погано зробилося, а двоє взагалі знепритомніли. Ха-ха-ха! Так-то… Та годі з цим убивством, давай я краще твій репортаж дочитаю ... ***

Чутки, чутки, чутки… Чому ж ви поширюєтеся зі швидкістю світла? Так невпинно і так нестримно... Останні чутки Юрія здивували й навіть трохи занепокоїли. Сьогодні з досить надійних джерел він довідався про можливу зміну керівництва компанії. Говорили, що колишній директор передав контрольний пакет акцій, а разом з ним і крісло керівника своєму синові. Звісно, зважаючи на свою посаду в компанії (десь у серединці), Юрію особливо хвилюватися ніби-то не треба було. Однак ці чутки, ці думки… Хтось вірить, узагалі, в інтуїцію?