Слава ЗСУ!

– Що ж, Юро, хочеться побажати тобі й твоєму бізнес-дітищу тільки успіхів, зростання та розвитку, – Андрій вимкнув диктофон. – Вітаю! Тепер ти підприємець і працюєш лише на себе! – Так, заробляю гроші тим, що мені зараз подобається робити. А головне – тепер я вільна людина! ***

Важкі часи настали для Олексія Івановича. Мало того, що на компанію подали позов щодо незаконної купівлі земельної ділянки й будівництва. Це було ще півбіди. Найголовніше, що дуже непокоїло Олексія, так це затримання Віктора Коноваленка. Саме че

рез нього Олексій придбав відомий нам витвір мистецтва. Звісно, він купував картину анонімно, не під справжнім ім’ям, однак Віктор знав його в обличчя, а це було дуже небезпечно.

Олексій дізнався, що слідству вдалося вийти на агента завдяки такому собі Андрію Токаренку – молодому журналісту. Ще, через свої канали, Олексій отримав інформацію, що до цього доклав руку Олександр Олександрович Живогляд. Хто він такий та яка його роль у цій справі, на превелике здивування Олексія, так і не вдалося дізнатися.

«Просто якась людина-невидимка, – гупнув кулаком по столу директор. – А взагалі, не до нього зараз».

Наразі Олексій Іванович клопотався пошуком гарних адвокатів. Багато віддав би, щоб Аліса, як найкращий спеціаліст, якого знав, допомогла йому! Чомусь вірив, що вона таки змогла б урятувати справу. Але спроба Олексія через директора «Консультанта » вплинути на призначення колишньої його дівчини адвокатом у справі мала зовсім протилежні наслідки. Тепер Аліса виступала від обвинувачення як громадський адвокат. Віталій Віталійович, при зустрічі, тільки розвів руками:

– Не знаю, Олексію Івановичу, не знаю. Вона якась зовсім некерована стала… – А потім запевнив: – Та не хвилюйтеся, все буде добре. Довіртеся «Консультанту». Хто вона така, ця Аліса? Дівчисько, яке непогано орієнтується у своїй галузі, однак брала участь у десятку справ. Досвіду в неї ще малувато. Ось є в нас кілька адвокатів… Що ж, Олексій таки погодився, щоби принаймні фірма, де працювала Аліса, захищала його інтереси. Правда, це коштувало… Навіть йому, людині, здавалося б, зовсім не бідній, від таких цифр ставало якось незатишно.

Роздуми директора перервав тихенький стукіт у двері.

– Зайдіть! До кабінету прослизнув Віктор Дем’янович, головний менеджер і, можна сказати, головний винуватець теперішньої халепи, у якій опинилася компанія.

Олексій похмуро вказав заступникові на крісло навпроти. Той трохи боком сів.

– Олексію Івановичу, – схилив голову і скорботно підібгав губи, – ну просто змова якась! Чорна смуга. Ви уявляєте, ту людину, що, власне, гарантувала успішність операції з землею, цього таланови

того спеціаліста з якихось дивних причин керівництво звільнило з посади… – скрушно розвів руками.

– Звільнило? Оце так-так… Але ж, думаю, це, зрештою, не завадить йому взяти участь у судовому процесі. Тим паче, якщо це такий «гарний спеціаліст», – Олексій виразно підкреслив останню фразу. – Та, зважаючи на консультації, які цей тип нам давав свого часу… – Олексію Івановичу, – зам’явся головний менеджер, – розумієте, річ у тім, що цій людині довелося виїхати до США... Поки що ненадовго… – Що?! – Олексій ледь стримався, щоб не схопити співрозмовника за барки. – Як виїхав? – Ну, я ж кажу, – Віктор Дем’янович відчув, що справи його кепські, і втиснувся всім тілом у крісло, – це дуже хороший професіонал, і от його відразу запросили кудись туди на півроку… – На півроку?! Та в нас слухання почнуться наступного тижня! – Олексій схопився з-за столу і пройшовся кімнатою. – Так. Зв’яжися з ним негайно! Нехай терміново їде сюди. Я навіть дорогу оплачу. – Боюся… – Що таке? – Боюся, що це трохи неможливо. Розумієте, він поїхав і не лишив координат… Узагалі, я все через його колишнього секретаря дізнався… Шокований директор зупинився біля вікна, кілька секунд бездумно дивився в цей просвіт у стіні. Перша думка, яка промайнула: набити заступникові пику чи поки не треба?