Слава ЗСУ!

– Ти ба, смішно йому! Слава Богу, в мене тепер буде справжній чоловік, а не такий тюхтій, як ти! – І вам спасибі, пані, – Юрій, кепкуючи, вклонився, – за науку й за те, що зникаєте з мого життя. Оксана тільки пирхнула й знову наділа окуляри. Потім зиркнула з-під них на Юрія і єхидно запитала:

– А куди це ти зібрався, коханий, га? У відрядження чи що? І навіщо тобі стільки речей? Нездогадливість дівчини розсмішила Юрія. Він розреготався й крізь сльози ледве видавив:

– Ні, люба... Я залишаюся в Києві, у своїй квартирі... Принаймні поки що. А оці... всі валізи, – постукав по одній здоровенній, від чого та, здавалося, ось-ось репне, – твоє добро. Забирай його, кохана. Мені це не потрібно. Та й тобі не буде приводу переступати поріг мого дому. В Оксани відвисла щелепа.

– Ну все, бувай! – Юрій махнув рукою й попрямував до виходу. – Ну й покидьок же ти, – процідила крізь зуби Оксі, міркуючи, що ж тепер робити з усім цим добром. – З ким поведешся, від того й наберешся, – озирнувся Юрій. – Та пішов ти… – просичала Оксана. – І ти бувай здорова й не хворій! Прощавай! Хлопець, не озираючись, рушив до виходу. Оксана кричала щось услід, та він уже не чув. Юрію трохи шкода було дівчину. Та, власне, тієї Оксани, з якою думав одружитися, вже не було. На душі враз стало легко-легко та затишно. Навіть краще, ніж тоді, коли скинув із себе всі ті Оксанчині валізи і сумки.

«Що ж, життя триває...» – подумав хлопець.

***

Сказати, що Олексій Іванович почувався трохи зле – значить, нічого не сказати. Бо ж як може почуватися людина, яка програла справу в суді й тепер винна державі, адвокатам, кредиторам більше сотні мільйонів гривень? Саме так – дуже й дуже кепсько почуватиметься.

Олексій подумки вже прощався зі своїм новеньким «Феррарі ». Мабуть, будинок, у якому жив, коли ще зустрічався з Алісою, також доведеться продати. А ще була надія на одного знайомого власника банку на отримання кредиту, однак цієї людини зараз не було в місті…

Директор заснув тільки о другій ночі та й то, щоб уже о пів на четверту прокинутися від того ж незрозумілого сну. До головного болю від усіх цих боргів та недосипання (чи точніше, незасинання)

додався ще один – внутрішній біль-страх-загадка стосовно картини. У геніальності автора Олексій уже не сумнівався. Та в картині було щось таке, що ніяк не давалося його розумінню. Він злився на себе – за нездогадливість, і на автора – за таке шифрування змісту, й на сам витвір.

Похмурий, із запаленими червоними очима, одягнув халат і пішов на кухню, налив у склянку води й випив дві таблетки снодійного. Сів на табурет. За вікном починало сіріти. Звуки поодиноких машин, які мчали по шосе, сонно просочувалися крізь металопластикові вікна. Трохи посидівши й усе думаючи про картину, Олексій видавив із упаковки ще дві пігулки і проковтнув, запивши одним великим ковтком води. Тепер він трохи заспокоївся.

«Після подвійної дози – точно засну», – задоволено вирішив.

Утім час ішов, а він усе сидів, не відчуваючи жодних ознак сонливості та бажання спати. Натомість образ картини нав’язливо все крутився й крутився в запаленій уяві.

«Та що ж це таке! – не витримав Олексій. – Скільки ж мене мучитиме той «Всесвіт»! Треба цьому покласти край, хай йому грець!»