Слава ЗСУ!

І Олексій схопився зі стільця, пішов до кімнати, де розміщалася колекція. Дорогою прихопив вазу – перше важке, що потрапило під руки. Сам не свій влетів до зали. Вирішив, перш ніж остаточно позбутися цього триклятого твору, ще раз глянути на нього. Почав обережно знімати дзеркало і побачив у ньому себе – зі злим блиском в очах та перекошеним обличчям. Йому стало погано. У голові паморочилося. Він зняв і друге дзеркало. Усе навколо почало пливти. Зібравшись, Олексій Іванович нарешті зумів намацати й вазу, яку поставив поруч. Він відчув, як його починає хитати з боку в бік, а підлога поволі обертається.

«Землетрус?» – майнув здогад.

«Снодійне! Швидше!» – ніби десь здалеку почув свої думки.

Тремтяча рука з вазою піднялася вгору. Очі сльозилися, намагаючись сфокусуватися на мішені, а ноги відчайдушно перебирали, щоб утримати тіло, хоч і були на рівній поверхні.

– Ось тобі! – крізь усе це марево почув свій голос Олексій. І важка ваза з кришталю полетіла в картину. Останнє, що сприйняла свідомість – дзенькіт розбитого скла і ще чогось, якийсь ніби гудок потяга, який залишив станцію і мчав десь далеко, просигналивши на прощання…

Пелюстка 3

В В ід судового засідання минуло лише два тижні, а в житті Аліси сталося чимало змін. Дівчина виграла фотоконкурс, і тепер на неї чекала перша справжня виставка, яка мала відбутися на початку травня. Слід було до своїх одинадцяти робіт-переможців додати ще, як мінімум, стільки ж.

А ще вона відвідувала спеціальні курси для підвищення свого професійного рівня фотографа. Перемога в конкурсі давала непогані перспективи для початку кар’єри. Зараз Аліса роздумувала над можливістю створення власної фотоагенції. Та й про йогу і плавання не забувала.

Із подивом Аліса виявила, що, незважаючи на такий щільний графік, почувалася просто чудово всі сім днів на тиждень. Уперше займалася тільки тим, що їй дуже до вподоби, і планувала й організовувала свій час.

«Ось що значить знайти себе, – задоволено всміхалася.

– Тільки коли щось реально зміниш, коли почнеш діяти, от тоді досягнеш результату!» Та всі ці два тижні Алісі не давала спокою остання розмова з Андрієм, цим справді чудовим хлопцем. Вона й досі не могла зрозуміти, чому тоді так відповіла на його пропозицію.

«Це ж, мабуть, наскільки втомилася, що й не усвідомлювала того, що він говорить!» – зітхала.

Адже ще тоді, у Ворохті, журналіст їй дуже сподобався. Він позитивно виділявся зі всіх знайомих по роботі в «Консультанті», з кола університетських друзів і товаришів Олексія. Андрій вирізнявся простотою й деякою наївністю, мужністю й силою духу.

Ну то й що з того, що був не з її «кола»? Не мав мільйонів на рахунку, не володів фабриками й заводами, їздив на спортивному мотоциклі, а не на машині, вдягався в простий, зручний одяг замість костюма від Версаче? Зрештою, вона ж хоче любити і жити з ЛЮДИНОЮ, а не з її мільйонами, машинами чи модними костюмами! Цього, здається, так і не зрозумів свого часу Алекс, коли погнався за матеріальними статками.

Крім того, «їхнього кола», про яке так любив говорити батько, після останнього засідання Голосіївського суду в справі компанії «Грізлі» вже фактично не існувало. Вона сама, добровільно, не че