Слава ЗСУ!

каючи на чиюсь допомогу, залишила його разом з юридичною практикою. І Аліса ні про що не шкодувала. Ті цінні якості для розуму й душі, які можна отримати там, вона вже давно одержала, а далі настав час рости й розвиватися відповідно до свого покликання, а не якихось корпоративних стандартів.

Кілька разів хотіла зателефонувати Андрієві та домовитися про зустріч. Але постійно щось заважало та зупиняло.

«Ця безглузда дівоча гордість», – сердилася на себе Аліса, та нічого не могла вдіяти.

Знову знаходились якісь невідкладні справи – бігти на йогу чи плавання й таке інше. Що ж, вона, більше підсвідомо, вирішила довірити Андрієві зробити цей крок назустріч, перевіряючи, наскільки ж глибокі його почуття і наміри…

***

У їхній газеті вийшла низка статей, присвячених справі з купівлею землі компанією «Грізлі». Завдяки Андрієві, в ході чергового журналістського розслідування, випливло ще чимало фактів. І про колишнього головного менеджера компанії Віктора Дем’яновича Шамошина та його зв’язки з кримінальними структурами, і про одного посадовця районної адміністрації (та його діяльність на посаді), який підписував договір про продаж землі, а наразі десь зникрозчинився в Штатах. Олег був просто в захваті від роботи колеги:

– Слухай, та ти справжній детектив! Он як розкрутив справу, вітаю! – зі щирим захопленням тиснув Андрієві руку й пропонував просити шефа, щоб його перевели вести кримінал замість культури. – А що? Ти знаєш, що ці твої фрески як лежали собі в землі, так і лежатимуть, нові не з’являються, а всяких злочинів зараз стало стільки!.. У-у, та ти й не уявляєш! Мені самому впоратися вже просто несила… А так ми б удвох! Та я б тобі такі прийоми слідства показав, о-го-го! А попросив би, то криміналісти навчили б «пальчики» з мерців брати, спирт пити… Познайомився б – то ж золоті люди! Он капітан Семенович, судмедексперт, може по залишках гречки зі шлунку небіжчика сказати, коли той востаннє їв, з точністю до хвилин! А Петрович… Однак перспектива знімати «пальчики» в мерців і знайомитись з Семеновичем чи Петровичем не особливо надихала Андрія. Тож він делікатно, намагаючись не дуже образити колегу, пояснив,

що й на сьогоднішній посаді дуже добре, просто прекрасно почувається.

– Ну гаразд, – сумно зітхав колега. – Може, й твоя правда. Та дивись, як передумаєш – кажи! Хочеш, разом до шефа підемо? Удвох точно його уламаємо! Однак зовсім не «спокуслива пропозиція» Олега зараз хвилювала хлопця. Хоч яким «залізним» не вважав своє серце й хоч у яку броню його не заковував, а насправді воно було живе та дуже вразливе. І його почуття до Аліси нікуди й не думали зникати, а її тодішня відмова тільки роз’ятрювала душу. Розум нашіптував: «Хлопче, та забудь ти її! Бачиш, на якій машині їздить, як одягається. Поглянь тепер на себе, спортсмене-журналісте… Та ви ж із різних світів! Ти мексиканських серіалів надивився, чи що? А може, кефіру несвіжого випив?»

При останній думці на обличчі Андрія мимоволі з’являлася усмішка. Пригадував свою пригоду з несвіжим кефіром і поїздкою до Ворохти.

«Краще поглянь, скільки гарних незаміжніх дівчат (тут внутрішній голос робив значущу паузу) в редакції… Чим вони тобі не подобаються? Так ні, тягне його на всіляких краль… Телефонувати їй надумав, та ти що! Мало одного ляпа, так ти, як справжній християнин, хочеш і другу щоку підставити? То давай, набирай номер. Уперед! А ще казав: я – чоловік, я – боєць. І куди ж поділася твоя непохитність? Невже будеш сумувати й скиглити за якимось дівчиськом?»