Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > ВСЕСВІТ

«От уже ця держслужба… Мабуть, знову важлива зустріч, а я тут зі своїми фотографіями…» – вона намагалася проводити «екскурсію » максимально лаконічно і змістовно.

Коли огляд фотографій майже завершився, в батька задзвонив мобільний. Григорій Петрович глянув на екран, а потім вимкнув мобільний і почав квапитися.

– Вибач, вибач, Алісонько. Уже маю бігти… Як завжди, – розвів руками. – Розумію… – дівчина обняла, притулилася до широких батькових грудей. Потім провела до виходу. – Дякую, що зайшов, – шепнула. – Мені так приємно!

Батько всміхнувся й, помахавши на прощання, сів до машини, яка розчинилася в загальному автопотоці.

Аліса зітхнула, все ще тримаючи в руках квіти, повернулася до зали. Відшукала вазу й поставила туди троянди.

Відвідувачів більшало, і вона знов і знов знайомила бажаючих послухати автора зі своїми світлинами.

– Скажіть, а якою фотокамерою ви все знімали? – поцікавився в Аліси невисокий чоловік. Дівчина стояла поруч з експозицією і, глянувши на допитливого відвідувача, старалася пригадати, де вона його бачила раніше. Розказавши про те, як саме робила знімки, не втрималася:

– А ми часом не знайомі? – Певною мірою, – засміявся чоловік. – Можете звати мене Сан Саничем, – простягнув дівчині руку для потиску. – Знаєте, мені дуже подобаються деякі ваші роботи. Щось є в них таке... Як би це сказати... Не тільки оболонка, а й суть. Ось, наприклад, оцей знімок – золотаве проміння сонця, яке пробивається крізь хмари. Складається враження, ніби насправді за тими кучерявими сірими хмарами суцільне сонце... – Так, справді, мені самій тоді так здалося. А коли дивишся, то виникає якесь дивне відчуття... – ... ніби ти доторкнувся... – ... до чогось незвичайного, величного... – підхопила Аліса. – ... ВСЕОСЯЖНОГО, СВІТЛОГО, – закивав, наголошуючи на кожному слові, Сан Санич. Якийсь час вони стояли мовчки. Просто дивилися на світлину Аліси. Вона й справді вийшла настільки вдалою, що, здавалося, проміння от-от вирветься з тісних рамок фотокадру та просто затопить всю кімнату. Кожен глядач відчував у цьому знімку присутність якоїсь невідомої сили, чогось НЕВИМОВНОГО. Пройшла, може, секунда, а може, вічність. Зрештою Сан Санич усміхнувся.

– ІСТИНУ не заховати за хмарами... Але й відкрити відразу її не можна, бо ж тоді просто осліпнеш... ***

Небом пливли поодинокі білі пухнасті, немов вата, хмаринки. Час від часу віяв легенький вітерець. І тоді одні шматочки невагомого пуху збивалися з іншими, утворюючи якісь химерні фігури,

а інші навпаки – тікали в різні боки, намагаючись почати власне плавання в безкрайньому небесному морі. Коли дивишся в таку ясну далечінь, одразу забуваєш про дрібні турботи, поразки й перемоги. У блакиті небес ніби відображається все те світле, що є в кожному, те, що ховається від стороннього ока, вкриваючись нальотом буденності та брутальності цивілізованого життя. І цей до друзочки сучасний мешканець постіндустріальної ери ніби вперше по-справжньому прозріває й бачить свій світлий образ в ясній блакиті та милується ним, немов цнотлива панночка своїм відображенням у дзеркальці...

Щось боляче штурхонуло Андрія в бік. І чарівне видіння розтануло. Натомість хлопець опинився за столом у кімнаті. Трохи примружившись, журналіст побачив обриси кают-компанії. Довкола сиділи колеги, а шеф щось натхненно розповідав.

Попередня
-= 72 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 26.11.2014

Я б назвав цю книгу "щоденник" ("біографія" ) не більше. А взагалі враження від прочитаного позитивне . На трійку


Додати коментар