Слава ЗСУ!

«Засинаю прямо на летучці», – промайнуло в свідомості.

– Ти вже спиш з розплющеними очима, Андрійчику, – шепнула Наталка, яка люб’язно й штовхнула його ліктем. – Дякую, Наталі, – видавив усмішку хлопець. – Ви сьогодні сама ніжність. Головна модниця редакції (ведуча тематик «Мода, краса, здоров’ я») широко всміхнулася: для вас, мовляв, завжди будь ласка! Тим часом Борис Едуардович невтомно продовжував:

– ... як молодий колектив, середній вік якого всього тридцять років (шеф полюбляв усіляку статистику), ми повинні розвиватися, рости, – він картинно підняв руки з розкритими долонями. – Від цього й залежить наш успіх. Потрібно шукати нові підходи, стилі, дизайн газети, зрештою... Головред перестав ходити кімнатою та зупинився біля свого місця на чолі столу. Непоспіхом зняв окуляри й уважно обвів поглядом присутніх. Поправив краватку з ромбиками, яка аж трохи пафосно висунулася межи гудзиків піджака.

– Чи маєте якісь запитання, пропозиції? – Є пропозиція, – Оля, місцева активістка, піднялася, швиденько гортаючи записник. – Минулої суботи наша Галиночка вийшла заміж. Поки що вона у відпустці, однак давайте зберемо гроші на невеличкий подарунок молодятам. – Дуже гарна пропозиція, – підтримав Борис Едуардович. – Звісно, потрібно щось подарувати.

Він почав порпатися по кишенях. Зрештою знайшов купюру та з усіма урочистостями передав Олі. Приклад шефа наслідувала й решта працівників редакції.

Головний редактор подивився на великий годинник, що висів над дверима, й нарешті підсумував (на превелику радість) чергову летучку:

– Отож, шановні колеги, хочу, щоб незважаючи на всі ті політичні події, вплив яких ми відчуваємо постійно і які, як справжніх журналістів, не можуть нас не торкатися, незважаючи на деяку економічну нестабільність, обумовлену багато в чому цими політичними факторами, ми продовжували шукати, знаходити та друкувати цікаві матеріали в нашому щотижневику. Не зациклюймось на політиці й економіці! Навколо ще стільки цікавого! – Ось і я кажу, минулого тижня сталося одне пограбування, – захопившись ентузіазмом шефа, почав Олег. Присутні ледь стримувалися, щоб не покотитися зі сміху. Олег не дуже зрозумів їхню реакцію, а лише переводив погляд з одного на іншого. Борис Едуардович з докором глянув на журналіста-криміналіста та надів окуляри.

– Зрештою, я так скажу, – сперся руками на стіл, – уперед, до роботи! Усі полегшено зітхнули та поспішили з кают-компанії до кабінетів. Андрій також більш-менш прийшов до тями після дрімання і занурився в писанину. Сьогодні понеділок, а за два дні друкувався черговий номер газети, тож особливо розслаблятися не доводилося. До обіду хлопець устиг дописати статтю й відредагувати дві невеличких заміточки. Подивився у вікно, і йому здалося, що на деревах стало більше листя, ніж до вихідних. Згадався майбутній похід у Крим, на природу. Хлопець зітхнув.

– От і я думаю, час уже обідати. Що скажете, колего? – з розумінням кинув Олег. – Згоден, ходімо, – Андрій рішуче підвівся з-за столу. – Слухай, – Олег подивився на годинник, – я тут іще збігаю на пошту, відправлю листа й повернуся. Починай без мене, я швидко, – мерщій дістав із шухляди конверт і, накинувши курточку, зник за дверима. «Що ж, пізніше, то й пізніше», – Андрій витяг з пакета гречану кашу з рибою і салат, запаковані в спеціальний герметичний посуд. У кают-компанії якраз обідали Наталка й Оля.