Слава ЗСУ!

«Що ж, спробую, а там видно буде», – хлопець устав з-за столу й почав присідати.

***

Імперія Олексія тріщала по швах і розвалювалася, не встигнувши, власне, й стати справжньою імперією. І причина не тільки у величині штрафу, який мала заплатити державі. Головне, що громадськість, або, простіше кажучи, клієнти, споживачі практично перестали купувати їхню продукцію. Як у столиці, так і в регіонах. Більше того, постачальники не хотіли мати з ними справу або завищували ціни, ламалося обладнання, банки не давали кредитів. На підприємстві почастішали всілякі громадські й державні перевірки якості продукції, які намагались проконтролювати весь процес ви

робництва напівфабрикатів. Певно підозрювали, що не тільки з землею могла їх дурити компанія. Перевіряли затято, з ентузіазмом, тож усі сьогоденні негаразди «Грізлі» випливали один за одним.

Але останньою краплею для Олексія стала участь у суді Аліси. Він, знаючи, що дівчина виступатиме від обвинувачення, ще довго не міг повірити, що Аліса таки наважиться на це. Не вірив, поки не почався розгляд справи. Не вірив доти, доки особисто побачив, як вона виступає на одному з засідань…

Він сидів у кабінеті, згадував усе та щось злісно вимальовував на аркуші паперу. Потім ніби прокинувся, зіжмакав виведені власноруч каракулі й кинув до сміттєвої корзини.

«Ну, спасибі, дорогенька! Мало тобі було мене кинути, так ти й тут не втратила нагоди забити цвях у труну моєї компанії, мого бізнесу, мого майбутнього! Що ж, тримайся…» – розмірковував, що ж таке можна зробити, як помститися.

– І цей клятий журналіст, як його там, Токаренко! Звідки він узявся? Причепився, як та п’явка, і все копає й копає… Ні, так не піде. Потрібно щось робити… – думки металися, як розлючені оси: «Як провчити настирного журналіста не сунути носа до чужих справ?» Так напружився, що не помітив, як зламав олівець.

– А компанія? Що ж робити? «Мабуть, доведеться ще знижувати ціни на продукцію. До мінімуму. І відшукати кошти на рекламну кампанію. А от на процесі виробництва треба якось зекономити. Зменшити асортимент, можливо, якість сировини… А що робити?»

Відчуваючи, що знайшов прийнятні на сьогодні рішення, директор почав знову щось креслити і записувати в своєму робочому блокноті. Тепер уже ручкою.

Пелюстка 4

В В иставка проходила просто чудово. За ті кілька днів, що минули, її вже відвідало кілька сотень людей. Причому чимало відомих митців-професіоналів. Тепер Аліса познайомилася з багатьма майстрами фотосправи, зустріч з якими ще півроку тому видавалася б їй якимось дивом.

Ішов четвертий день презентації. Як же зраділа Аліса, коли побачила батька.

– Григорію Петровичу, ви ж увесь тиждень мали бути у відрядженні в Македонії? Батько тільки відмахнувся та простягнув доньці букет рожевих троянд, який вправно ховав за спиною. Це були її найулюбленіші квіти.

– І без мене кілька днів упораються… Доню, вітаю! Я… я такий радий, що ти перемогла в цьому конкурсі, що в тебе все вийшло. Знаю, як для тебе це важливо… Аліса обняла батька.

– Дякую, татку! Та я ж і раніше, здається, жила непогано й ні на що не нарікала. – Алісо, Алісо, – похитав головою Григорій Петрович, – непогано жити – одне, а от знайти себе, не побоятися почати реалізовувати дане природою – то не кожному за життя вдається. Тепер, я чомусь певен, це – дійсно твоє. Раніше все гадав, що ж таке – ніби й учишся чудово, і працюєш за спеціальністю, та не було якогось такого особливого відчуття, що ти юрист… І як я ще тоді не помітив? Ну сліпий та й годі! – Тату, – з докором подивилася йому у вічі Аліса, – що було, те минуло, час уже назад не повернемо. Давай, не будеш себе картати, а краще я покажу виставку. Гаразд? Ходімо! – повела батька до першої світлини, що висіла поруч. Відвідувачів о цій годині практично не було. Тому Аліса особливо не поспішала та не турбувалася про час. Чого, правда, не можна сказати про Григорія Петровича. Аліса помітила, що він потай поглядає на годинник.