Слава ЗСУ!

– Привіт, Юлю, – сказав якомога нейтральніше. – Привіт! Що в тебе новенького? Як просувається бізнес? Хлопець присів на стілець. Знаючи Юлю, розумів, що розмова займе тривалий час. У кількох реченнях змалював своє життя-буття на сьогодні та швиденько поцікавився:

– А які в тебе новини, Юлю?

– Ой, ти знаєш, так усього багато, але я ось чому телефоную, – прозвучала ключова фраза. – До мене за годину сестра приїздить, а зустріти нема кому. Усі чимось заклопотані або до них не дотелефонуєшся. Ти б не міг допомогти? Звичайно, якщо це не надто складно… Юрій не чекав такого повороту. В суботу. Зміряв поглядом розпакований ящик і ту «гору», що чекала своєї черги.

– Я... річ у тім… – почав. – А коли вона приїжджає? – Десь за годинку на залізничний. – Гаразд, хвилин за сорок буду там. А ти де зараз? – Я вже під’їжджаю. – Чудово, то давай і зустрінемося біля виходу з метро «Вокзальна », о’кей? – Домовилися, дуже-дуже дякую, Юрчику! Чекатиму. Хлопець засунув телефон у кишеню джинсів. Потім відтягнув відкритого ящика на балкон, швидко зібрався й пішов на зупинку ловити маршрутку до «Вокзальної».

Юля чекала біля виходу з метро, як вони й домовлялися. Удвох попрямували на платформу, куди мав прибути потяг. Поки стояли й чекали, Юрко встиг дізнатися, що сестру звати Яна, вона навчається в академії на першому курсі магістерської програми з археології, зараз повертається з розкопок, які спільно з американцями проводили в Криму, поблизу Херсонеса.

– Слухай, Юлю, – зумів нарешті вклинитися в шквал інформації хлопець, коли вдалині вже замаячив потяг, – щось не пам`ятаю, щоб ти колись казала, що в тебе є сестра… Дівчина струснула волоссям, що розсипалося по плечах, і засміялася.

– Ну, по-перше, казала, ти, певно, просто забув. А по-друге, згадувала про неї не надто часто тому, що це моя двоюрідна сестра. Вона з Луганська, там і бакалаврат з археології торік закінчила. Оскільки в Україні магістерська програма з археології є тільки в нашій академії та, здається, ще у Львівському університеті, то Яна вирішила навчатися в Києві. – А-а, то вона в тебе любителька старожитностей… Вони поволі рушили вздовж платформи. Яна їхала в другому вагоні, аж у самому хвості сімферопольського поїзда. Коли вони зрештою дійшли до нього, Юля радісно кинулася обіймати симпатичну чорняву дівчину, яка щойно з`явилася з дверей вагона. Яна

була трохи схожа на Юлю, однак, на подив Юрія, сяйнула на нього смарагдово-зеленими очима, які так рідко зустрічаються. Вдягнена досить просто, по-похідному – кросівки, джинси, легенький светрик та курточка, засмагла Яна просто випромінювала енергію. Поруч стояла невеличка валіза.

– Познайомся, це Юра, – почала Юля. – Мій гарний друг і... – Давайте все ж після «і» поставимо три крапки, – стримав усмішку Юра. – Не будемо відразу розкривати всі карти… Дівчата розсміялися, а Юля крізь сміх урешті мовила:

– … гарний друг і люб’язно погодився тебе зустріти та допомогти з речами. – Дякую вам, Юро, – Яна кивнула. – Та нема за що, це ж навіть і не багаж… – підняв легеньку валізу хлопець. – Абсолютно з вами згодна, – Яна забрала валізу з рук Юрія. – Багаж я залишила в першому купе – там рюкзачок і дві сумочки. Допоможете забрати? – Та без проблем, – розправив плечі Юрій. – І давай на «ти», а то якось… Він швидко піднявся у вагон. Ось і перше купе. На одному з сидінь стояв вісімдесятилітровий «рюкзачок», а поруч дві великі картаті сумки. Все, як і сказала Яна. Юрій підняв рюкзак.