Слава ЗСУ!

«Ого-о! Та тут що, цегла? – здивувався важкелезному наплічнику. Підняв сумки й аж хитнувся вбік. – Нівроку вантажик!»

«Майже як Оксанине добро, – промайнуло. – Щастить мені останнім часом на все важке. Ех! Та нічого, якраз до походу трохи підкачаюсь… Андрій ще пишатиметься мною!»

Рішуче видихнувши, посунув з поклажею із вагона. Обережно спустився сходинками, ледь не втративши рівноваги на останній. «І хто придумав таку конструкцію сходів!» – трохи сердито подумав Юрій. Усміхнені сестри тим часом спостерігали за ним.

– Тобі не важко? – запитала Яна. – Може, ми візьмемо якусь сумку? – Та ні-ні, все нормально, – видавив із себе хлопець. – Мені інше цікаво: як тобі, Яно, вдалося все це затягти у вагон? – Та мені хлопці з нашої групи допомогли, – засміялася дівчина. – Але вони ще в Херсонесі на тиждень залишилися…

До вокзального переходу просувалися повільно. Ручки сумок підступно вп`ялися хлопцеві в руки. І хто вигадав такі незручні ручки? Як їх тільки носять українці, котрі везуть із заморських країн усякий крам, вироби для дому?

– Яно, а ти, певно, плануєш у Києві новий музей відкрити? – відновлюючи дихання на черговій зупинці, примружився Юрій. – ??? – А навіщо ж стільки черепків і каміння з собою везти? – Та там зовсім не черепки й каміння, – засміялася дівчина. – Хоча й не без того… А в основному – речі туристично-археологічного призначення… – О, а можна детальніше? – зі щирою цікавістю людини, яка жодного разу не була в поході, попросив Юрій, занурюючись у зелені очі співрозмовниці. – Я незабаром також у похід збираюся… – Звісно, можна, – погодилася Яна. – Значить, так… І для Юрія почалася справжня екскурсія у веселий, оповитий серпанком романтики світ туризму. Всю дорогу до будинку Юлі він захоплено слухав і дивувався, як це раніше ніколи нікуди не вибирався?

***

Бізнес, а особливо великий, – справа більш ніж серйозна та відповідальна. Це Олексій зрозумів ще за часів навчання в університеті. Однак усвідомити всю вагу ставок йому довелося тільки зараз, коли компанія перебувала на межі банкрутства. Як у партії в шахи. Якщо ти на початку партії зробив неправильний хід, уся подальша гра може стати тільки агонією, хоч би як вправно грав далі. Стратегічно ти вже зазнав поразки, і, якщо суперник майстер, тобі нічого робити. Щоправда, в житті та в бізнесі, незважаючи на те, що практично 99 відсотків людей, причому постійно, роблять помилки, більшості таки вдається залишатися «на плаву» за рахунок того, що їхні опоненти не майстри, а самі з тієї ж 99-відсоткової когорти тих, хто помиляється.

Тому навіть у нинішній ситуації Олексій Іванович не полишав надії виплутатися. Найперше, для того, щоб «Грізлі» не визнали банкрутом, потрібно до копійки виплатити борг державі. А це не багато й не мало, а сто мільйонів гривень! Зважаючи, що в найуспішніші часи щомісячний доход компанії не перевищував десяти

мільйонів, то для цього знадобиться час. Але, по-перше, на виплату дали тільки півроку, а по-друге, зараз, після судової справи, прибутки компанії навряд чи становитимуть і двадцяту частину від колишніх… Усе склалося так, що незважаючи на перспективність цього бізнесу, вони мали збанкрутувати. Тоді вже держава, як новий власник, передала б їхні виробничі потужності своїм підприємствам, трохи проінвестувала б виробництво й за якісь кілька років повернула б собі борг.