Слава ЗСУ!

– Антоне, чи правда, що я зможу схуднути на п’ять кілограмів за два місяці занять? – А скільки треба займатися, щоб виправити сколіоз другого ступеня? – Ви даєте методики тільки для початківців чи й просунутий рівень: з діагностикою карми, баченням аури? Аліса відійшла, так і не почувши імені Антонового вчителя, і тільки співчутливо похитала головою. А недавно і сама (хоча, в основному, на пару з Марічкою) засипала їхнього наставника подібними запитаннями, на які той терпляче відповідав.

«Нелегка справа – вчителювання», – закриваючи дверцята автомобіля, подумала Аліса.

– Легких шляхів не шукаємо, – сказала впевнено фразу Андрія, яку почула взимку у Ворохті. Вона глянула в дзеркальце, поправила зачіску і раптом відчула, як щемом наповнилося серце.

***

Погода в Кримських горах на початку травня – штука дуже непередбачувана. Андрій укотре переконався в цьому. Він прокинувся від завивань вітру та ляскання складок намету. Визирнувши надвір, хлопець не повірив своїм очам: уся галявина, де ще тільки вчора ввечері цвіли первоцвіти, на кілька сантиметрів укрилася снігом. А хурделиця й не думала вщухати, вкутуючи дерева, каміння, землю білим пухом.

– От і довіряй зіркам після цього! Бо ввечері жодних ознак негоди й близько не було. Разом з Юрієм по трасі з оптимістичною назвою «Лавинний кулуар» вони піднялися на один зі схилів Чатир-Дагу. Йти до печер не було сенсу, бо саме вечоріло. Підшукали придатне для ночівлі місце трохи нижче й більш-менш заховане від вітру схилом. На невеличкій галявині поставили намет. Потім ще довго розмовляли, сидячи біля багаття. Не раз Андрій поглядав на зоряне небо – чи не з’являться, бува, хмаринки, чи не загрожує їм дощ або ще яка негода. Однак небо, скільки сягало око, було чистим і сяяло розсипом зірок. Легенький вітерець віяв з моря. Жодного натяку на погодні зміни…

– Яким іще зіркам? – крізь сон пробурмотів Юрій, глибше закутуючись у спальник, але його рука потрапила на щось холодне. – Ов-ва, вода! Звідки вона під карематом? – протер очі. Андрій трохи відкинув намет, щоб у товариша склалося цілісне враження про халепу, в яку втрапили.

– Ого-о... І що це значить? – Це значить, що печер Чатир-Дагу ми не побачимо. – А які взагалі є пропозиції? Юрій помацав дно намету навколо, намагаючись установити масштаби потопу. Напевно, сніг через плюсову температуру почав розтавати, й вода стікала під намет. Вони й не подумали, що звечора не завадило б його обкопати.

– Значить, так, – Андрій рішуче виліз зі спальника. – Пропоную якнайшвидше збиратися й тупцяти на Ангарський перевал. Там снігу, напевно, немає, бо все ж таки нижче, – пояснив. – Далі повернемо на Димерджи. Із внутрішньої кишені намету Андрій дістав карту та почав уважно розглядати.

Юрій не сперечався – Андрій головний у їхній міні-групі, плюс ураховуючи його досвід...

Хлопці швиденько вдягнулися, згорнули спальники, каремати, склали всі речі до рюкзаків. Витягли наплічники назовні й почали згортати намет, мужньо борючись з холодним пронизливим вітром і снігом, що заліплював очі. Впоравшись, понадівали рюкзаки й рушили ледь помітною, притрушеною снігом дорогою вниз до перевалу. Чохол з наметом Андрій причепив збоку до наплічника.