Слава ЗСУ!

сидівши трохи на мокрих лавах, під спід на які поклали дощовики, хлопці почали збиратися для наступного марш-кидка. Поповнили запаси води. Хто ходив у походи в цій місцині, особливо влітку, знає, як непросто тут з водою і яка цінна вона для туристичної братії.

– А в тебе також є карта, Юро, еге ж? – Звісно, – гордо випнув груди хлопець. – Перед від’їздом купив таку, як і в тебе. Про всяк випадок, раптом заблукаю чи що... – Ану, глянь, будь ласка, куди нам зараз, – Андрій трохи вповільнив крок. Перед ними дорога якраз розходилася.

– А то я свою до рюкзака запхнув, а куди нам зараз – точно не пам’ятаю. – Та жодних проблем! – Юрій радів, що його обачність хоч у чомусь таки стала в пригоді. Дістав з нагрудної кишені штормовки карту, розгорнув. Аж тут повіяв вітерець, – і хмара крапель накрила хлопців. Юра не вірив своїм очам. Замість мапи він тримав у руках шматок паперу, на якому розтеклася бруднувато-зелена фарба. – Наступного разу раджу заламінувати, – поплескав друга по плечу Андрій, сміючись. – Гаразд, ходімо праворуч, перевіримо мою інтуїцію. – Інтуїцію? – недовірливо перепитав Юрій, запихаючи вже непотрібну мапу назад до кишені. «А якщо...» – подумав, та махнув рукою і, трохи поохкавши, кинувся наздоганяти журналіста, який за час його вагань устиг трохи відірватися.

Юрі здавалося, що цей день триватиме вічно. Як у міфі про Сізіфа. Вони все йшли та йшли в якомусь напівтумані. З часом дорога стала ще крутішою. Нарешті, здолавши останні метри, опинилися на своєрідному перевалі-перехресті: далі основна дорога, перетворившись на стежку, вела вниз, а дві інші бігли праворуч і ліворуч, де знову починалися підвищення, які зараз майже сховалися в густому, як молоко, тумані.

– Ці стежки ведуть на Північну та Південну вершини Димерджи, – пояснив Андрій, ставлячи наплічник на великий плоский камінь біля перехрестя. Юрій теж полегшено скинув рюкзак.

– Що ж, давай вирішимо, куди далі. Як у тій казці: праворуч підеш – коня втратиш, ліворуч підеш… Юрій задумався.

– Давай таки праворуч, на Південний Димерджи. Південь у мене з теплом асоціюється. Коня ж у нас все одно немає. А там, може, нарешті зігріємось. – Гм-м, я теж не проти тепла. Ходімо на Південну! І знову рюкзаки за спинами й друзі прямують стежкою. Юрію здалося, що наплічник за час походу поважчав. Вітер посилився, став якимось аж надто пронизливим. Пролітав сніжок.

– Коли до вершини залишається зовсім трішки, погода намагається ще раз відсіяти тих, кому не стане снаги зробити останні кроки, довести справу до кінця, – перекрикнув вітер Андрій. Мабуть, вони зайшли в хмару, бо тепер видимість стала нульовою, навіть незважаючи на сильний вітер. Усе зависло в якомусь молочному мареві. Коли ж вони вкотре піднялися на невеличке підвищення, Юрій побачив картину, що вразила його на все життя.

Посеред засипаної снігом галявини стояла невеличка сосна. Але замість голок з гілок звисали тонесенькі білосніжні бурульки, більше схожі на якийсь великий, довгий іній. Навколо стояла дивна, майже потойбічна тиша й стелився туман. Дуже психоделічний пейзаж.

Андрій штовхнув Юрка в бік ліктем і кивнув на сосну, мовляв, ще трохи тут постоїмо й самі такі будемо – в бурульках.

Як вони дісталися Південної вершини Димерджи, Юрій не зміг би пояснити. Та, зрештою, ця довгоочікувана подія таки трапилася. Залишивши рюкзаки біля підніжжя скелі, яка, власне, й була вершиною, полізли вгору, щоб оглянути все навколо. На щастя, вітер якраз трохи розігнав імлу і перед ними розгорнувся казковий краєвид узбережжя й моря. Внизу виднілися купки будиночків-селищ і частина Алушти.