Слава ЗСУ!

Перед будинком Аліси вони ледь не збили припаркований спортивний мотоцикл. Олексій одразу впізнав його. Це був той самий мотоцикл, через який на його «Феррарі» свого часу не стало

правого бокового дзеркальця. Вилізши з «Лендровера», директор на якусь мить просто остовпів. Майже біля воріт стояла Аліса та цілувала хлопця, з яким він познайомився в клубі, де танцювали брейкдансери.

«Ба, та це виходить один і той самий тип!» – скреготнув зубами Олексій.

Закохані, побачивши Олексія й Стаса, машинально відступили вглиб подвір’я. Аліса впустила букет, Андрій, заступивши дівчину, став попереду. Олексій Іванович, наступаючи на троянди рушив до них. Стас зупинився у воротах.

***

– Розберися з хлопцем, а я займуся цією панянкою, – прогарчав через плече Олексій до водія-охоронця. Та Стас уже впізнав Андрія. Він лише злегка кивнув і, спершись на ворота, склав на грудях руки, навіть і не думаючи ще раз випробовувати долю.

– Ти що, очманів? Стасе! Кому я сказав – це наказ! – кричав Олексій, який стояв за кілька метрів від хлопця і дівчини. – Вибачте, Олексію Івановичу, та з цим інтелігентом я вже мав честь поспілкуватися одного разу на татамі. Поки що мені нічого йому сказати... Бачачи, як кров приливає до обличчя директора, охоронець не втримався:

– І вам би радив бути з ним чемнішим. Можете мене звільнити, та розбирайтеся тут самі. – Ах ти... зраднику! Усі ви зрадники! – заволав Олексій і вихопив з кишені «беретту». – Я вам зараз усім покажу! Пістолет заблищав на сонці. Новенький, він був також своєрідним витвором мистецтва, з тією тільки різницею, що це мистецтво несло загибель. Андрій дивився в очі Олексію та в самісіньке жерло зброї. Йому не було страшно. Він знав, що рано чи пізно змушений буде покинути цей, один з найзагадковіших світів. Час він не міг обирати. Єдине, проти чого обурилося все його єство, що хтось посмів спрямувати зброю на його кохану, на Алісу. Він ладен був швидше віддати своє життя, ніж дозволити старій з косою забрати ту, котру любив.

Андрій увесь напружився, мобілізувався, щоб дати відсіч. Навіть на цій відстані до Олексія він устигне вибити зброю. Може, куля омине його, можливо, поранить чи навіть уб’є. Але якщо в нього буде шанс зробити один удар – тоді вже тримайтеся, директоре!

***

– Зупинись, Олексію! – почувся владний голос. Біля воріт з’явився Сан Санич. Він щойно вискочив із «Газелі », за ним біг Юрій. Сан Санич був серйозний, з усе тією ж чорною валізою в руках. Юрій, побачивши пістолет і вираз обличчя колишнього шефа, аж закляк. Він благально звів очі до неба:

«О, ні, тільки не зараз... Це ж так несправедливо, Господи! Якщо цей маніяк перестріляє зараз усіх ні за цапову душу... Я ж тільки почав власну справу, тільки почав жити... Бігати, врештірешт! А ще з Яною познайомився… І отак, одразу...»

Його думки перервав грізний вигук Олексія:

– А ти, що за... – він побачив Сан Санича, а потім Юрія, однак замовк, немов загіпнотизований, коли Сан Санич підняв руку. Поява колеги-журналіста навіть для Андрія, який свого часу майже два тижні пропрацював пліч-о-пліч із Сан Саничем, виявилася несподіваною. Єдине, що він чітко усвідомив ще з часу їхнього знайомства, – цей загадковий колега ніколи не з’являється через якісь дрібниці, тож причина, певно, більш ніж вагома. А ще, спілкуючись із Сан Саничем і зважаючи на його значну допомогу в розслідуванні справи з викраденням картини «Всесвіт», Андрій підозрював, що основною причиною прибуття Сан Санича в Україну був саме цей витвір мистецтва.