Слава ЗСУ!

– Фу-у, ну й запах! Що то? – скривився. Сан Санич гмикнув. – Та так, секрет фірми. Що відбулося? – обвів присутніх очима. – Ми щойно врятували ВСЕСВІТ, – сказав, усміхаючись, і поплескав Олексія по плечу. – Не більше й не менше. Тепер, гадаю, шедевр мистецтва з однойменною назвою також повернеться до його законного творця-власника. – То це був ти, Алексе? – здивовано запитала Аліса. – Я ... тобто... купив... я, одним словом... – плутався в словах Олексій, опустивши очі. – Оце так завершення детективної історії! – присвиснув Андрій, міцніше обіймаючи Алісу. – Ніколи б не подумав, що все відбудеться саме так. Сан Санич і Стас допомогли директору звестися на ноги й повели до машини. Голова Олексія Івановича трохи паморочилася, мабуть, невеликий струс мозку він таки отримав. Їх перепинив Юрій.

– То ви, тобто ти, Олексію, бачив... бачив, що там, за дзеркалами? – з палаючими від цікавості очима запитав він. Олексій уже відкрив рота, щоб розповісти Юрію про те, ЩО він ПОБАЧИВ, та рука Сан Санича міцно стисла його плече.

– Та... так, бачив... – Олексій зрозумів натяк і потяг, кривлячись від болю. – Казки то все, вигадка-а-а... (тут Сан Санич трохи перестарався). Гроші на вітер... Забудь... Юрій трохи розчаровано відступив убік, щоб пропустити процесію. Та проходячи повз нього, Олексій обернувся й підморгнув:

– ВСЕСВІТ – як цвітіння квітки, хіба ти сам не бачив? Хіба про це можна розповісти? Сан Санич суворо подивився на директора.

– Чекайте, – знову втрутилася Аліса. – То хто ж ви насправді, Олександре Олександровичу Живогляд? Чоловік, якого запитували, всміхнувся знайомою їм усім усмішкою «на всі 32 корінних» і, доручивши Олексія Івановича водію- охоронцю, повернувся на подвір’я.

Відкрив свою чорну валізу, зі знанням справи, серветочкою підібрав з газону «беретту» і сховав у нетрях середнього відділення.

– Просто Сан Санич. Трохи дослідник, трохи журналіст, трохи детектив, трохи мандрівник, трохи... Гадаю, що цього досить. Іноді навіть рятівник. Він засміявся, картинно поклонився й неквапливо рушив до «Лендровера».

– Дивак! – прошепотіла Аліса. – Здається, – задумливо сказав Андрій, – він щойно врятував не один ВСЕСВІТ... Хлопець подивився на кохану. Юрій, який усе ще стояв поруч, відкашлявся.

– Е-е, ну, я бачу, що тепер усе гаразд... Перепрошую за вторгнення, та... я, мабуть, можу вас привітати... Він махнув на прощання рукою закоханим і пішов до своєї «Газельки», щоб відвезти нарешті книжки до магазину.

– Не забудьте на весілля запросити! – Запросимо, не хвилюйся, – заспокоїв товариша Андрій. Вони з Алісою провели хлопця до машини. На прощання Андрій міцно потис товаришеві руку.

– Удачі тобі, Юро, хай щастить у бізнесі! – І не тільки в бізнесі, – додала, всміхаючись Аліса.

Несподівано «Лендровер», який уже рушав, зупинився. Із нього вискочив Сан Санич зі своїм чорним дипломатом.

Андрій трохи напружився:

«Що ж там у нього ще залишилося?»

– Не хвилюйтесь, уже нічого такого надзвичайного... – заспокоїв той присутніх і відкрив портфель. – Ось карта, просто хотів повернути… Він простягнув Андрію якийсь згорток ніби з паперу, що дуже нагадував карту-атлас, яку хлопець подарував Сан Саничу в аеропорту при першій зустрічі.