Слава ЗСУ!

Андрій узяв його до рук. І тут якісь незрозумілі імпульси побігли по ньому. Неначе електричний струм. «Та це ж не папір!» – осяяла думка журналіста.

– Точно. Дуже-дуже перепрошую, переплутав. Сан Санич швидко висмикнув пакунок з рук отетерілого Андрія і сховав до валізи.

– Це ще зарано, не зараз... Ось, – тепер він справді дістав затертий атлас міста та всунув трохи очманілому від електро-неелектрошоку хлопцеві. – Коли відповідь дана не на всі запитання – це дає кожному ШАНС на особистий ПОШУК, РОЗВИТОК, на особистий ШЛЯХ. Не бійтеся ТВОРИТИ СВІТ, цінуйте кожну МИТЬ! – такими були останні слова Сан Санича в цій історії. Мені нічого додати.

ЦЕ – ВСЕ!

Точніше...

Це –

ВСЕСВІТ

1.05.2008 р.

ЧАША

Маленька повість

В В ітер розгорнув книжку й почав гратися її сторінками, аж поки не зупинився на перших рядках третього розділу.

Де є початок, де кінець

Вам скаже, мабуть, і дитина.

А золота де середина -

Не кожен визначить мудрець.

Ніщо початком є всього, Кінець – то все вже означає, Лиш середина „є” і „має”, Вона життя й лиш мить його.

Хто хоче відповідь знайти, В серці чиїм вогонь палає, Той відшука її, спізнає, Та має довгий шлях пройти...

Максим згорнув книгу.

З моря віяв прохолодний вітерець, зеленувато-сині хвилі одна за одною накочувалися на берег, перемішуючи пісок і гальку. Разом з ними на серце набігав смуток. Після позавчорашньої сварки зі Світланою Максим уже не радів ані морю, ані сонцю.

Сварка була якоюсь дивною, нелогічною. Вони вже досить давно зустрічалися і добре знали одне одного. Світлана була юристом, двоюрідною сестрою колишнього Максимового сусіда по кімнаті в гуртожитку, який уже закінчив навчання і зараз проходив

інтернатуру. Власне, й познайомилися вони на якійсь спільній вечірці.

Того дня, коли хлопець знайшов книжку, яку зараз тримав у руках, Світлана прийшла витягти його в кіно. Побачивши, як Максим щось захоплено читає, вона без тіні здивування, обнявши його, сказала:

– Слухай, Максе, поки ти тут читаєш у чотирьох стінах, на вулиці така чудова погода... – Тут я з тобою, Свєтік, цілком і повністю погоджуюся. Дівчина відійшла до вікна, замріяно подивилася на вулицю і зітхнула.

– Я справді повинен це прочитати і не можу піти з тобою сьогодні в кіно. Давай завтра? – Завтра – понеділок, робота, а післязавтра – вівторок і знову якісь турботи, а там – відпрацювання, стажування, – голос Світлани задзвенів на високих нотах. – Тоді давай через тиждень? – Як завжди, Максе, – наступного разу... – Але ж бажання не можуть завжди збігатися з можливостями, – намагався філософськи зауважити хлопець. – Так-так, останнім часом мої бажання не збігаються з твоїми, – зовсім не філософськи обірвала його Світлана. – Залишайся зі своєю книжкою, а я й сама сходжу в кіно. Вона вибігла з кімнати, грюкнувши дверима. Максим хотів її наздогнати, але в холі комендант гуртожитку зупинила хлопця, повідомивши, що йому телефонує шеф з інституту.