Слава ЗСУ!

На небезпечній ділянці хлопчина сповільнив темп, ретельні

ше перевіряючи кожен виступ на надійність. Ліз босоніж, і жоден

найавторитетніший спеціаліст не переконав би його зараз, що є більш зручний спосіб підйому.

Ось Максим, уже досить утомлений, досяг носа «вовчої морди ». Унизу панувала напружена тиша – всі чекали розв’язки. Ще кілька вправних рухів – і відважний хлопець підтягнувся за виступ, сперся на лікті й, перекинувши ліву ногу через край, знесилений, більше психологічно, ніж фізично, завалився на верхівку скелі. Потім відповз звідти на кілька метрів і почав ставати на ноги. Вони вперто не слухалися господаря й, навпаки, намагалися присісти, особливо коли той глянув униз. У цю мить Максима ніби хтось потягнув у прірву. Поспішно відвівши погляд, він розвернувся, повільно підійшов до прапора. Піднявши його над собою обома руками, кілька разів помахав. Знизу почулися схвальні вигуки, свист, хтось зааплодував...

Униз хлопець спустився пологою стороною скелі. До нього одразу підскочив один з альпіністів.

– Ну, ти даєш, хлопче! У якому клубі виховують таких сміливців? – поплескав Максима по плечу. – Узагалі... ні в якому. Я любитель. – Але ж альпінізмом ти точно займався! Я помітив – «ручна» школа. Чи, може, я неправий? – У певному сенсі ви маєте рацію, – студент не захотів розчаровувати дядька. У цей час до Максима підбіг ведучий.

– А ось і наш герой! – радісно почав. – Хоча він і порушив деякі умови нашої акції, але своєю сміливістю і майстерністю підкорив скелю й довів, що заслуговує на наш суперприз. Назвіться, народ повинен знати своїх героїв. – Максим, студент п’ятого курсу Київського медуніверситету... – Що ж, Максиме, візьміть чесно виборені вами призи: альпіністське спорядження нашого спонсора – фірми «Екстрімспорт», – ведучий простягнув юнаку пакет, який передав хтось із помічників. – Хоча, бачу, вам воно, напевно, не потрібне. І оцей «командирський » годинник, щоб, де б ви не були, могли правильно розпоряджатися своїм часом. Годинник новий, механічний, протиударний, водонепроникний... 20 камінців, – швидко назвав він характеристики суперпризу, а потім дочекався, поки стихли останні овації, й запитав: – Як почуваєтеся після такого підйому?

– Як після того, як зліз із тополі. Ведучий знову почав заохочувати публіку лізти на скелю. Але це вже було не потрібно. Осіб шість чекали, коли на них одягнуть спорядження.

Максим поклав свої призи в рюкзак, узяв кеди і вже хотів, було, йти, як до нього знову підійшов альпініст.

– Мене звати Віктор, – він простягнув візитку. – Слухай, хлопче, ти, певно, киянин, заходь у філіал «Авангарду». – Дякую. Буде час, заскочу. – Заскоч, заскоч, – закивав Віктор. – Може, поліземо разом на Ельбрус, а там і до Евересту недалеко. Ну, бувай! – він потис юнакові руку. – Хай щастить, Вікторе! ***

Якщо шукаєш її ти,

Не зупиняйся, треба йти. Здобудь її чи завоюй, Або ж знайди та уполюй.

Тоді ти, друже, переміг, Якщо знайти її ти зміг, Морозом білим на вустах Запишеш: „ Решта – то лиш прах”.

І сонце золотом горить, І спалить враз, і воскресить, Хто раз в житті її спізнав, Той правди більше не шукав.

А ти шукай в морях, в лісах, На горах, і тоді в степах, І рай, і пекло – гідна річ. Для неї серце твоє – піч.