Слава ЗСУ!

* * *

Олена Конечна

З ВАМИ ЦЬОГО НЕ ТРАПИТЬСЯ

Роман жахів

ГЛАВА ПЕРША

– Ой, дівчатонька, і як вони тільки живуть: „Амаретто” п’ють відрами!

Рита ткнула в термостат бляшанки з каламутною рідиною й осідлала високий лабораторний стілець.

– Учора була на вечірці у знайомої, так чого там лиш не було. І це в наш сутужний час! Ну хоча б півдня пожити по-людськи!

– Ба-а, „Амаретто”, – промурмотіла Лариса, млосно закочуючи очі. – Хто ж його не любить? Така смакота-а. Абрикосовими кісточками пахне.

– І не тільки абрикосовими кісточками, – дещо зверхньо докинула Рита, яка недолюблювала Ларису за її надмірну флегматичність. – Знаєш, скількох видів він буває? Пальців не вистачить перелічити.

– Це наші правителі в усьому винні, – втрутилася у розмову товста Поліна Сергіївна, котра завжди говорила одне й те ж. – Самі по закордонах їздять, а народ бідує.

– Я б на їхньому місці теж їздила, – упевнено заявила Рита. – Один раз у світі живемо, чого ж гав ловити?

– До чого ці балачки? – зітхнула Ніна, не відриваючись від журналу, до якого старанно занотовувала покази фотоколориметра. – Все одно нічого не зміниш.

Тридцятирічна Ніна, яка на вигляд мала від сили двадцять три, самостійно виховувала сина-підлітка, після того як вісім років тому розлучилася з осоружним п’яницею-чоловіком. Разом з батьками вона мешкала у малогабаритній квартирі, терпляче зносила прискіпування старих і примхи дитини і з незбагненною упертістю давала відкоша численним залицяльникам, що насідали з усіх боків.

– Нічого не зміниш, – повторила Ніна і знову зітхнула.

– Усе це дурниці! Треба лише не сидіти сиднем, а шукати. Не може бути, щоб не було ніякого виходу. „Кто ищет, тот всегда найдет!” – проспівала Рита рядок із популярної колись пісні.

– І кого ж ти збираєшся шукати? – поцікавилася Ніна.

– Багатого мільйонерчика. – Рита хитрувато примружила очі. – Ось знайду, закохаю в себе і заживу на широку ногу – хай усі заздрять!

– А якщо він виявиться лисим і товстим? – жахнулася Лариса, яка була напрочуд розсудливою.

– Ну і нехай лисий, нехай товстий, аби при грошах! – безтурботно вигукнула Рита. – Ніно, шукаймо разом! Я взагалі не розумію, чого ти мнешся? З твоїми даними тільки свисни – знаєш, їх скільки позбігається!

– Дурненька, – сумно всміхнулася Ніна і по-материнськи лагідно поглянула на Риту. – Багаті чоловіки люблять покірних жінок. Гроші дають владу, а вже до неї чоловіка тільки допусти. Він тобі такий терор влаштує, що і гроші не радуватимуть. Невже так хочеться потрапити до клітки? І це з твоєю волелюбністю!

– Зваж, Ніночко, клітка ж бо золота! – несподівано розвеселилася Рита. – А що стосується терору… Гадаєш, я така дурепа, що не розберуся, що й до чого? Я ж бо жінка! А жінки від природи хитрі-хитрющі. Тільки ми часто-густо про це забуваємо. Моя бабуся жила за приказкою: чоловік – голова, а жінка – шия, куди хочу, туди й верчу. Прикинусь ніжною і покірною, а там хай тільки спробує мене скривдити!

– Авжеж, – посміхнулася Ніна. – Не забудь покликати на весілля.

Несподівано у дверях з’явилася гранітна постать Наталі Аполлінаріївни – заступника завідуючого лабораторією, або, як її скорочено називали дівчата, замзавлабихи.

– Дівчата, чому в журналі нема сульфатів? – запитала Наталя Аполлінаріївна голосом, від якого у скляній шафі затремтіли колбочки. – У кого сульфати?

– Ой, у мене! – похопилася Рита. – Зараз запишу.

Нараз заговорила Поліна Сергіївна, яка в залежності від обставин змінювала ставлення до молодого покоління з такою ж легкістю, з якою впорскувала у пробірку луг замість кислоти: хвилину тому всміхалася дівчатам і ось уже наслідує Наталю Аполлінаріївну.

– Я давно, Рито, помітила, що ти до роботи не беручка. І посуд миєш абияк, хоча й в інституті навчалася. Вам, дівчата, у старшого покоління варто повчитися. Ми свого часу були набагато стараннішими.

Рита сердито записувала до журналу хімічні формули, розмірковуючи про себе, що з роками Поліна Сергіївна розгубила цю саму старанність, звалюючи на дівчат усю брудну роботу. Наче у війську – суцільна дідівщина, точніше „бабівщина”: поки новачок, працюєш за трьох, а тільки-но вийшов строк – ганяй молодих. „А як за платнею, так ви, дівчата, першими”. Хто сказав, тому й повірили.

Рита згадала свої перші дні в лабораторії Департаменту стічних ресурсів, куди її по великому блату влаштувала давня мамина приятелька тьотя Циля – одвічна й довічна працівниця міськвиконкому. Як тоді обурювалася Наталя Аполлінаріївна: взяли людину з вулиці, а її доньці відмовили!

Пізніше Рита довідалася, що Наталя Аполлінаріївна ніяк не може випхати на роботу свою дорослу доньку Евеліну, яка після закінчення інституту безцеремонно всілася на шию батькам. Евеліні намагався скласти протекцію один із численних заступників начальника Департаменту – Руслан Омарович Чудодій. Подейкували, що він має певні стосунки з Наталею Аполлінаріївною, яка, незважаючи на солідний вік, достойно представляла кращу половину людства. І виходило, що Руслан Омарович два роки поспіль годував Наталю Аполлінаріївну марними обіцянками і поясненнями про „відсутність вакантних робочих місць”, одне з яких могла б посісти її донька, а тут з’явилася Рита і розвіяла цей міф.