Слава ЗСУ!

Не дивно, що Наталя Аполлінаріївна та Руслан Омарович звідтоді стали заклятими Ритиними ворогами. Що тільки не вигадувала замзавлабиха, аби дошкулити Риті, які тільки претензії не висувала! І на роботу Рита систематично запізнюється, і кваліфікації належної не має, і службові обов’язки виконує абияк! Про ці недоліки начальству систематично звітувала Поліна Сергіївна – майстер по зварганюванню доповідних записок. Таким чином Наталя Аполлінаріївна розправлялася з Ритою чужими руками.

У відповідь на доповідні записки Рита написала купу пояснень і навіть ходила до куратора лабораторії скаржитися на несправедливі прискіпування. Однак вище керівництво, яке складалося виключно з представників колишньої партноменклатури, зайняло цікаву позицію: Риту не карали, але й не захищали. Врешті-решт Рита зрозуміла, що така невизначеність – почерк усіх колишніх партійців, вкрай спантеличених новими соціально-економічними умовами, і надалі покладалася лише на власні сили.

Аби не псувати нерви, вона намагалася ніяк не реагувати на дрібні прискіпування, але інколи бувала й зухвалою. Наприклад, коли Наталя Аполлінаріївна прямо запитала у Рити, хто склав їй протекцію (яка болюча і хворобливо цікава тема!), Рита якось не замислюючись мовила: ”Горбачов”, і це була найкраща з усіх можливих відповідей.

Наталя Аполлінаріївна зробила вигляд, що її потішив Ритин дотеп, але того ж таки дня забракувала результати двох виконаних Ритою аналізів і змусила їх переробити.

Втім, не тільки Рита знаходилася „під ковпаком” у Наталі Аполлінаріївни. Замзавлабиха ставилася упереджено до всіх без винятку молодих жінок. На те вона мала дві причини. Перша – Руслан Омарович, мужчина за сорок, „а вони в цьому віці абсолютно непередбачувані”. Друга – Евеліна. Хтось із працівниць лабораторії все ж таки зайняв місце стражденної, нужденної, безробітної доньки Наталі Аполлінаріївни! Отож Поліна Сергіївна час від часу писала доповідні записки і на Ніну з Ларисою. Це, однак, не заважало їй тусоватися з дівчатами і підтримувати в їхньому гурті щирі розмови про те, „яка зміюка ця Наталя Аполлінаріївна”.

Отак вони й жили, себто трудилися. Лабораторія – підвал. Постійна сирість, від чого реактиви беруться грудочками – а це, між іншим, суворо заборонено інструкцією. Прості колготи і товсті вовняні шкарпетки – як закон, так би мовити, уніформа. І штукатурка на голову сиплеться – теж від сирості. А проби – ну та вода, яку вони досліджують, – з фекально-гнильним запахом. Так до журналу й записують, тому що проби ті з очисних споруд. А як же іще такій каламуті пахнути? Не абрикосовими ж кісточками! І коли Риту хтось запитував: „Ну, як робота?”, вона щоразу відповідала: „Смердить!”. А це значить, що все гаразд: бензин придбали, проби привезли, робота є, а отже є і зарплата. Невелика, щоправда, та все ж таки… Багато хто і такої не має.

Не ті, звичайно, що їздять на мерседесах і будують триповерхові дачі. Ті мають усе: „Амаретто” десяти видів і вечері у дорогих ресторанах, добротний одяг і роботящих служниць, які його перуть і прасують, безкінечні подорожі по світу і ще безліч усього, що дарує силу-силенну приємних вражень від життя. І як же Ритусі кортіло долучитися до їхнього гурту – нема слів! Щоб не лічити кожну копійку і не ковтати слину, коли по телевізору рекламують заморські «марси» і «снікерси», і не штопати проїдені кислотою лабораторні халати, які видають лише раз на рік, тоді як дірки в них з’являються по десятку на тиждень…

* * *

Робочий день у лабораторії починався о восьмій ранку. Спізнення суворо каралося у відповідності з останніми інструкціями самого начдепа, себто начальника Департаменту. А оскільки завідуючий лабораторією Сергій Леонідович ревно дбав про те, щоб його підрозділ нічим не скомпрометував себе перед вищим керівництвом, то кожний ранок для Рити, яка була дуже неорганізованою, ставав маленьким випробуванням нервової системи.

Спочатку вона, мов навіжена, носилася по квартирі, збираючи докупи потрібні речі. Готувати все необхідне звечора в неї чомусь ніколи не виходило. Як навмисне, уранці їй до рук потрапляли лише колготи з дірками і жакети з відірваними ґудзиками. Зашивати і пришивати вона, звісно, не мала часу, до того ж пам’ятала народну прикмету: не брати до рук голку перед тим, як кудись ідеш, бо „зашиєш дорогу”.

Отож усі ці тимчасово непридатні речі вона гнівно розшпурювала навсібіч і гарячково шукала інші. Час спливав, знайдені речі не пасували одна одній, нервові клітини руйнувалися. На кінець виряджання Рита мала вигляд кішки, яка щойно утекла від зграї собак.

Вже по дорозі вона сяк-так пригладжувала волосся, на ходу фарбувала губи, застібала ґудзики і мчала щодуху в напрямку лабораторії. Вранці зустрічні чоловіки не стишували біля неї ходи і не озиралися вслід, а, наче по команді, завбачливо відходили на кілька кроків убік, аби дати дорогу особі з палаючими очима, яка неслася прямо на них і, здавалося, була готова торпедувати будь-яку перешкоду на своєму шляху.

Як би рано не приходила Рита на роботу (а це з нею інколи траплялося), Сергій Леонідович там уже був. Він сидів у своєму мініатюрному кабінетику, розташованому навпроти вхідних дверей, і чемно вітався з кожним, хто заходив. Точніше, кожний, хто заходив, чемно вітався із Сергієм Леонідовичем, а він чемно відповідав. Чемність – то була візитна картка Сергія Леонідовича, його пунктик, характерна ознака, спосіб мислення і виживання.

Але не про цю якість свого начальника думала Рита, коли вранці зустрічалася з його несхитно-чемними очима. Вранці вона запитувала себе: а чи бува Сергій Леонідович не ночує в лабораторії? Можливо, він не довіряє ґратам на вікнах і особисто стереже допотопне лабораторне обладнання. Або пильнує двадцятилітровий бутель зі спиртом, який виділяється на потреби лабораторії. Без цієї життєдайної рідини не працює жодна лабораторія у світі! Без спирту виходить з ладу обладнання, у досліди закрадаються жахливі похибки, лаборантки ламають голови над тим, як підтасувати цифри, аби результати аналізів не спричинили всесвітньої катастрофи. Від такого надзавдання бідні голови лаборанток лускаються, як перестиглі горіхи, а той, хто це бачить, тут таки божеволіє. Тому охорона запасів спирту є завданням державної ваги.