Слава ЗСУ!

Аби спирт ніколи не кінчався, його видають маленькими порціями і під розписку в спеціальному журналі, який зберігається у тому ж сейфі, що і спирт. З виділених порцій лаборантки зливають дещицю у загальний слоїк, вміст якого відвертає світову катастрофу, а решту використовують для приготування лосьйонів і домашніх наливок. Або змішують з дистильованою водою у пропорції, яку для таких випадків рекомендував сам Дмитро Іванович Менделєєв, і п’ють – на свято або з жіночого розпачу.

Можна лише уявити, як заздрять лаборанткам випивохи! Їм ніхто не наливає у слоїки чистого лабораторного спирту. Вони п’ють самогон, одеколон, клофелін і навіть дихлофос. І це в той час, коли в сейфі у Сергія Леонідовича стоїть двадцятилітровий бутель нешкідливого для здоров’я етилового спирту! Як їм не бентежитися, як їм не прагнути викрасти цей дорогоцінний скарб!

Рита яскраво уявляла, як уночі довкола лабораторії сновигають лиховісні тіні, як вони завивають дурними голосами, шкребуться в шиби і шукають лазівок. Як Сергій Леонідович відлякує їх випарами ефіру і оббризкує сумішшю концентрованих кислот. І як вони, незважаючи на проявлені Сергієм Леонідовичем мужність і винахідливість, мордують його аж до ранку. І лише треті півні нарешті погамовують їх, і вони відступають, аби наступної ночі з’явитися знову.

Уранці Рита дивилася на Сергія Леонідовича з материнською ніжністю і співчуттям, а він, забувши про нічних привидів, уже брався до виконання наступного завдання державної ваги: перевіряв підлеглих на дисциплінованість і пунктуальність. Риту завжди дивувало, що в установах, подібних до тієї, у якій вона працює, користь від працівника оцінюється не його професійними якостями і потенційними можливостями, а здатністю вчасно приходити на роботу і якомога чіткіше виконувати розпорядження керівництва. Через свою фантастичну неорганізованість і природний спротив до запобігань і лакейства Рита не була вправна ні в тому, ні в іншому. Та ще й любила вранці поспати!

Сергій Леонідович не шпетив Риту за запізнення. Він був дуже вихованою людиною. Але погляд, яким він зустрічав її вранці, коли лабораторний годинник показував п’ять чи десять хвилин по восьмій, був красномовнішим за будь-які слова. Сергій Леонідович умів дивитися так, як дивляться суворі вчителі, досвідчені слідчі, багатодітні даішники і відповідальні працівники. З таким поглядом йому були не потрібні слова. Діткливу Риту його погляд ранив у самісіньке серце. Вона винувато опускала голову і протягом дня намагалася реабілітувати себе ударною працею: бралася за виконання найскладніших аналізів, завзято мила посуд – свій і чужий, задобрювала Поліну Сергіївну і загравала з Наталею Аполлінаріївною.

Повертаючись увечері додому, Рита ненавиділа і себе, і роботу, і Сергія Леонідовича з його гіпнотичним поглядом. Ну чому вона не вміє так, як Ніна: спокійно все вислухати і залишитися при своїй думці, не намагаючись виправдатися й усім догодити? А у відповідь на прочухани – однаково коректні вони чи грубі – байдуже стенути плечима і так блимнути своїми циганськими очима, що аж моторошно стає. Навіть Сергій Леонідович побоюється її поглядів. Для Ніни будь-чиї зауваження – як блошині укуси. А Рита бере близько до серця не лише слова, але й погляди. От якби вона була багатою, все було б по-іншому!

Думки про багатство не давали Риті спокою. Усі неприємності, які з нею траплялися, вона пояснювала відсутністю грошей. Півтора року минуло з того часу, як померла Ритина мама, і вона зосталася одна-однісінька в цілому світі. Як же їй було важко! Рита так гірко переживала мамину смерть, що навіть не мала змоги продовжувати навчання і покинула інститут. Довго не могла влаштуватися на роботу. Спочатку шукала таку, яка була б до душі. Але після тривалого періоду безробіття і безгрошів’я вже ладна була погодитися на жереб поломийки. Аж тут дуже доречно про неї згадала тьотя Циля і допомогла влаштуватися на більш-менш пристойну роботу. Нецікаву, нелюбиму, погано оплачувану, але роботу. Іншої можливості вижити Рита не мала, отож мусила терпіти…

Щоранку, після того як усі порушники дисципліни були морально знищені, а добродії пунктуали належним чином поціновані, в лабораторії починався ще один обов’язковий ритуал: обговорення останніх політичних подій, нових цін на м’ясо і масло, кулінарних новинок „без яєць, цукру і маргарину”, дешевих закупів і сили-силенної інших жіночих тем, які чоловіки зневажливо називають пустопорожніми теревенями. Що стосується жінок, то ці спільні обговорення тем насущних допомагали їм не розгубитися у вирі життєвих негараздів, які звалилися на країну разом з незалежністю.

„Молода Українська держава розбудовується в нелегких умовах. Вона долає смугу перехідного періоду, позначеного суттєвим зниженням життєвого рівня народу. Народ України сприймає ці складнощі як тимчасові труднощі на великому шляху розбудови…” – писалося в газетах. І ще: „Згідно з курсом уряду на лібералізацію цін, більшість продовольчих товарів реалізуються нині за вільними цінами”.

На практиці це означало, що полиці магазинів порожні, що ціни щодня підвищуються і за товарами, які вряди-годи з’являються у продажу, шикуються довжелезні черги. Що люди, які колись по-дружньому підставляли один одному плече, тепер не бажають зважати на чиїсь проблемі і виправдовуються коронною фразою: „Поглянь у вікно – там ринкова економіка”. Що десятки громадян щодня стають безробітними і слово „скорочення” як дамоклів меч висить над тими, хто ще не втратив роботи.

Якось Ніна розповіла Риті про негласне правило скорочення: в першу чергу скорочують пенсіонерів і тих, хто влаштувався на роботу останнім. Останньою в лабораторію влаштувалася Рита, тож Наталя Аполлінаріївна недаремно так старалася у вишукуванні компромату на неї…

Обговорення хвилюючих тем для жінок – те саме, що спільно розпита пляшка горілки для чоловіків. Воно примирює і зближує, створює ілюзію єдності і винятково дружнього ставлення. Під час обговорення в лабораторії виникала особлива атмосфера взаємоповаги і взаєморозуміння. Нерідко лунав сміх. Або співчутливі репліки. Ну як не поспівчувати пенсіонерці з Бердичева, якій на голову звалилася прикріплена до стіни кухні шафка, набита купленими наперед їстівними припасами! На щастя, пенсіонерка відбулася синцями.

Співчуваючи пенсіонерці, жінки ототожнювали з нею самих себе, адже кожна тримала вдома по мішку цукру, борошна, рису, гречки. По кілька десятків банок згущеного молока і тушкованого м’яса. По п’ять трилітрових слоїків олії. По ящику мила і прального порошку. Все це було куплено з оказією і за дешевими цінами. Кількість припасеного вселяла упевненість у завтрашньому дні – точніше, місяці або двох, трьох, шести… У кого на скільки вистачить.