Слава ЗСУ!

„Блазень”, – з роздратуванням подумала Рита, однак погамувала неприязнь і чарівно всміхнулася у відповідь, продемонструвавши милі ямочки на щічках.

– Дуже приємно.

Утрьох вони зайшли в дім. Зовні будинок скидався на родове дворянське гніздо, що збереглося ще з дореволюційних часів. А всередині виявився обладнаною за останнім словом техніки віллою, з розкішними меблями і всілякими новомодними штучками.

Вони перетнули невеличкий хол, обабіч якого піднімалися сходи, що вели на другий поверх, і увійшли до опорядженої під дуб кімнати. За великим, рясно заставленим наїдками столом сиділо чоловік так із десять. З-поміж них вирізнявся іноземець в окулярах з тонкою позолоченою оправою. Непевною рукою він наливав собі в келишок „гіркої з перцем” і голосно вигукував, смішно спотворюючи слова:

– Ваша горілка – це є казька! Просто казька!

Поруч з ним сиділа схожа на вампіра жінка з великим, як у жаби, ротом. На її блідому обличчі яскравіли грубо пофарбовані губи, а довкола голови, наче німб, стирчали вогнисті пасма. Тримаючи в руках надкушений бутерброд з чорною ікрою, жінка активно ворушила щелепами і метала довкола різкі погляди, наче вистрілювала ними.

Чільне місце за столом займав кремезний чоловік років сорока п’яти. Він мав вигляд колишнього спортсмена-важкоатлета. Його масивна шия і широка щелепа видавали сильну вольову натуру. Погляд спідлоба і зведені до перенісся брови свідчили про впертість і жорстокість. Високе чоло контрастувало з усім видом і наводило на думку про значний інтелект. З першого погляду Рита зрозуміла, що це і є дядя Жора.

Угледівши новоприбулих, він оприлюднив у посмішці свої прокурені зуби і, широко розвівши руки, рушив назустріч.

– Овва! От ми які, – пробасив він, пробуючи обійняти Риту.

Від несподіванки Рита сахнулася, вдарившись головою об підборіддя Володимира, який стояв іззаду.

Дядя Жора розреготався.

– Хе-хе-хе! А вона дика! Дика троянда.

В тому, як він дивився на Риту, вгадувалося змішане із захопленням схвалення.

Нараз дядя Жора посерйознішав.

– Люблю диких. Я й сам такий, – мовив він і, схилившись до Ритиної руки, уп’явся зубами в її молочну шкіру.

Він довго стояв, не міняючи положення, і краєм ока хитрувато позиркував на Риту.

– Георгій Іванович, – нарешті мовив він, відпускаючи руку, на якій виступили яскраво-рожеві заглибинки. – Можна просто дядя Жора.

До краю спантеличена, Рита у відповідь машинально назвала своє ім’я.

Дядя Жора всадовив Риту зліва від себе. Вона опинилася поруч з гордовитою жінкою середніх літ. Бездоганно струнка постава жінки, її високо піднята голова з важким жмутом синювато-чорного волосся на потилиці і темні видовжені очі робили її подібною до античної цариці. Відкинувшись на спинку стільця, жінка палила вставлену у мундштук довгу тонку сигаретку і, злегка примружившись, уважно роздивлялася гостю.

За столом сиділо ще троє дівчат і два стрижені хлопці, схожі на недавніх зеків. Втім, Рита не встигла їх роздивитися. Її увагу привернув охоронець шефа, який сидів по праву руку від нього. Це був атлетичної статури молодий чоловік з вродливим мужнім обличчям. Жваві, розумні й трішки сумні очі видавали в ньому ніжну чуттєву душу. З першого погляду Рита зрозуміла, що це – чоловік її мрій. Хтось із присутніх гукнув його на ім’я – Вадим.

Вадим їв мало, говорив знехотя і якось одноманітно. На противагу йому, рудоволоса дівчина, яка сиділа поруч, теревенила безугавно і весь час лізла до нього з якимись дурнуватими запитаннями. На Риту Вадим не дивився. Їй навіть здалося, що він навмисно старанно відводить очі вбік. Усім своїм видом Вадим наче промовляв: те, що відбувається довкола, його не стосується.

Дядя Жора галасливо упадав коло Рити, пропонуючи то власноруч вирощений огірочок, то „сьомгушку”, привезену другом із самого Мурманська спеціально для такого випадку.

– Ось ти, Білле, мені скажи, – звернувся він до іноземця, – у вас в Америці їдять таку сьомгу?

– Ноу, ноу, – замотав головою американець, підсовуючи ближче до себе тарілку з лискучими шматками червоного риб’ячого м’яса. – У нас рибу не дуже любити їсти.

– А чого ж тоді ти її тут жереш, як свиня? – запросто поцікавився дядя Жора.

– О-о, – Білл підняв догори вказівного пальця, – це є інший справа. Тут усе дуже смачний і бесьплатний.

– От-от, вам аби задарма, – гидливо скривився дядя Жора. – А вам, Джуліє, подобається наша їжа? – звернувся він до червоноротої сусідки Білла, що уминала за обидві щоки.

Вона, певно, не зрозуміла запитання, тому що враз припинила жувати і підозріло втупила в дядю Жору свої колючі очі. Американець переклав запитання, і тоді жінка широко всміхнулася, показавши два ряди гострих хижих зубів.

-Йес, йес, вери гуд.

Дядя Жора був задоволений її відповіддю.

– От я і кажу, – вів далі він, – ні біса там у вас в Америці не вміють приготувати. Усе в баночках і пакетиках, одні напівфабрикати синтетичні. А їжа має бути натуральною.

– Так, так, – закивав Білл, – натуральна їзджа є дуже добрий. Але це є дорогий.

– А ти не жлобися, – відрубав дядя Жора. – Мільйонами крутиш і все боїшся зайве потратити. – Затим продовжив свою думку: – Все має бути натуральним: і їжа, і одяг, і жінки, – він весело підморгнув Риті.

– А мисьтецьтво? – хитрувато примружився іноземець.