Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > З вами цього не трапиться

– Я теж знаю, що ти Вадим, – сказала Рита і відчула, як шалено загупало її серце.

Вадим з цікавістю спостерігав за Ритою.

– Ти давно знаєш Володимира? – запитав він.

– Надзвичайно давно. Цілий тиждень, – віджартувалася Рита.

– Солідний термін, – посміхнувся Вадим. – Будеш зніматися в кіно?

– Буду, – відповіла Рита з викликом. Їй не подобалося, що Вадим начеб допитує її.

Вадим, певно, відчув зміну в її настрої.

– Добра справа. У тебе має вийти, – мовив він примирливо. – А я ось стережу дядю Жору. Аби не вкрали, – додав він з посмішкою.

Рита теж усміхнулася. Невблаганна загадкова сила вабила її до Вадима. Хотілося ткнутися носом йому в груди і відчути на своїх плечах палкі обійми.

Вадим зиркнув на годинник.

– Вай-вай-вай, дитячий час скінчився, – він кумедно примружився. – Добраніч, лелечко.

Різко крутнувшись, Вадим розтанув у нічному мороці.

Не розбираючи дороги йшла Рита по притихлому будинку. Останнє мовлене Вадимом слово лунко віддавалося їй у голові. ”Ле-леч-ко… Ле-леч-ко…” – стукотіло в скронях. Він назвав її лелечкою!

Рита відчула, що їй треба сісти і заспокоїтися. Вона забрела до якоїсь порожньої кімнати й опустилася на перший-ліпший стілець. Уява малювала зухвалі картини, одна звабливіша за іншу.

Ось вони з Вадимом на березі моря. Він протягує їй засмаглі руки і, легко відірвавши від землі, починає крутити. Рита заплющує очі і сміється, сміється… „Ле-леч-ка, – шепоче прибій. – Ле-леч-ка…” А ось вони в одній в’язці сходять на гору. Снігова вершина виблискує на сонці і вабить їх до себе. „Давай руку, лелечко”, – говорить Вадим і ясніє білозубою усмішкою…

– Ти, Володю, головне не квапся, – почувся поблизу голос дяді Жори. – Всьому свій час.

Рита із жалем відірвалася від приємних думок і розплющила очі. Зліва від неї з прочинених до сусідньої кімнати дверей пробивалася смужка світла. Звідти долинали голоси.

– Георгію Івановичу, не можна зволікати! – палко переконував Володимир. – Цей американець набитий долярами по саму зав’язку. Іншого такого випадку може не трапитись.

– У нашій справі головне обережність, – басив дядя Жора.

– Георгію Івановичу, покладіться на мене, – не вгавав Володимир. – У нашому розпорядженні чотири телиці. Ми на цьому такий матеріал забацаємо – пальчики оближеш! Два мільйони зеленими – це як мінімум. Головне, Білла не проґавити.

Рита нечутно вийшла з кімнати. Не вистачало ще, аби хтось застав її під дверима! Вона мало що зрозуміла з почутої розмови. Рита була настроєна на романтичний лад і відмовлялася сприймати будь-яку інформацію, здатну зруйнувати вибудуваний в уяві кришталевий палац. Яка біда, що Володимир назвав їх телицями? Всі чоловіки грубі за своєю суттю. Треба ж і йому коли-не-коли розслабитися. Він бо завжди такий ввічливий і обхідливий, а надто з жінками…

Однак, як Рита себе не заспокоювала, в її підсвідомість прокрався маленький черв’ячок сумнівів. Щоправда, він швидко притих, однак червоточина залишилася.

Лежачи в м’якій духмяній постелі, Рита знову згадала розмову з Вадимом і, щаслива, міцно заснула.

ГЛАВА ДЕВ’ЯТА

Наступного ранку Рита прокинулася пізно. Визирнувши у вікно, вона мимоволі замружилася: мільярди сонячних зайчиків витанцьовували на озерному плесі. Воно й справді було величезним, наче море. А втім, Рита вмить про це забула. Її погляд упав на зелений моріжок під вікном, на якому зійшлися в поєдинку Вадим і Володимир.

Рита, затамувавши подих, споглядала захопливе видовище, яке постало перед її очима, і мимовільно здригалася від скриків, що супроводжували кожний удар. Вона милувалася атлетичною статурою Вадима, його сильними мускулистими руками, спритними рухами. Вадим був гарний, наче бог, і бився, як Геракл!

Проте, як їй не хотілося визнати протилежне, Рита не могла не бачити, що Володимир нічим не поступається Вадиму. Сили їх були приблизно рівними. І хоча Рита розуміла, що це лише розминка, а не справжня сутичка, її серце тривожно завмирало від якогось болісного передчуття.

Нарешті все скінчилося. Чоловіки потиснули один одному руку і, втомлені, зайшли до будинку. Рита полегшено зітхнула.

Умившись і так-сяк причепурившись, вона спустилася вниз. На терасі у високих шезлонгах сиділи Тася й Ліза. Рита привіталася і запитала, де Тома.

– Не знаю, – ліниво озвалася Ліза, не повертаючи голови. В руках вона крутила сріблястий браслет у вигляді ящірки зі смарагдовими очима.

„Цікава річ”, – подумала Рита, вмощуючись у вільному шезлонгу. Лізин браслет нагадав їй популярний в радянські часи фільм „Місце зустрічі змінити не можна”. Одна з його героїнь мала схожу прикрасу. Щоправда, її вбили, а браслет викрали.

„Цікаво, Ліза так само отримала браслет у спадок від бабусі? – міркувала Рита. – Чи це сценічний реквізит?”.

Вона потай роздивлялася своїх мовчазних сусідок, які ніяк не реагували на її присутність. Вбрані екстравагантно і без смаку, вони поводилися так, начебто Рита була не варта їхньої уваги. Точніше, так поводилася Ліза, а Тася ніби намагалася в усьому наслідувати свою подругу. Дівчата були чимось дуже подібні і водночас різнилися. Тася видавалася боязкою і сором’язливою. Її собачий погляд наче весь час питав дозволу. А Ліза зі своїми вибалушеними очима і манерою без будь-якої на те причини іронічно кривити губи нагадувала нахабне жабеня.

Попередня
-= 16 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

  24.10.2013

не файно


Admin 11.07.2011

Вдалося відновити повний текст роману для читання з сайту.


Додати коментар