Слава ЗСУ!

Вадим узяв Риту на руки і обережно поніс в дім. Він не відходив від неї до самого вечора. Тримав тазика, коли її нудило, турботливо поправляв ковдру, поїв з ложечки водою. Вони майже не розмовляли, проте їхні очі говорили без слів.

Увечері Міледі принесла недужій Риті вечерю прямо в кімнату, але та до неї навіть не доторкнулася. Вона і сердилася на дядю Жору за його хижу витівку, і водночас раділа, що з його допомогою нарешті дізналася, як насправді до неї ставиться Вадим.

* * *

Минуло кілька днів. Якось уночі Риті не спалося. Вона лежала з розплющеними очима і згадувала недавні події. Після того, як Вадим урятував Риту, вони швидко здружилися і Рита перестала боятися. З таким захисником можна будь-де жити і не тужити!

Нараз до Рити долинув віддалений шум, що скидався на стогін. Вона прислухалася. Стогін повторився.

Рита навшпиньках підкралася до дверей і виявила, що вони прочинені.

Наполохана, Рита обережно вийшла в коридор і рушила вздовж стіни. Біля дверей до кімнати Вадима вона зупинилася. Стогін долинав звідти.

Долаючи нерішучість, Рита відкрила двері.

Кімнату освітлював нічник. Вадим метався уві сні і стогнав. Ковдра сповзла на підлогу, простирадло збилося. Тіло Вадима пручалося в полоні кошмару.

Рита нечутно наблизилася до ліжка і поклала руку Вадимові на чоло. Від цього дотику він затих і несподівано розплющив очі.

Вона не чекала, що Вадим так різко прокинеться. Спантеличена цією обставиною, Рита машинально відсмикнула руку. Якийсь час Вадим дивився на неї затуманеним зором. Скоро його погляд прояснився, і він стиха мовив:

– Дай свою руку.

Рита простягнула тремтячу руку, і Вадим притулив її до вуст. На мить вони обоє завмерли. Вадимові очі були заплющені, і Риті здалося, що він знову поринув у сон. Та він не спав. Не зронивши й слова, Вадим посунувся до стіни, вивільняючи місце поряд із собою. Підкоряючись непереборному внутрішньому голосу, Рита опустилася на ліжко і опинилася в палких обіймах коханого. Він спрагло припав до неї, збуджуючи гарячим поривчастим диханням і жагучим шепотом. На якусь мить Риті здалося, що вона знову втратила свідомість. Та це була запаморочливо солодка мить, нічим не схожа на той стан, який їй довелося пережити кілька днів тому в басейні.

…Коли вона знову опанувала себе, Вадим усе ще стискав її в обіймах, немов боячись, що вона втече.

„Дурненький мій! Любий мій! Нікуди я не подінуся!” – хотілося крикнути Риті, але вона мовчала, боячись, що будь-які слова видадуться фальшивими у таку мить.

На неї з любов’ю дивилися двоє карих очей. В них світилися цнотлива жага і невимовна ніжність. Вадим пестив вустами Ритині плечі, шию…

– Люба моя, – шепотів він. – Кохана…

„Ось так би й умерти”, – подумала Рита.

Усі попередні радощі життя видалися їй нічим у порівнянні з цією. Її кохає такий мужчина, про якого можна лише мріяти! Як часто у своїх дівочих снах Рита бачила саме такого – сильного й ніжного лицаря, котрий приїде і забере її з собою. Тепер Риті здавалося, що тоді їй снився Вадим.

– Ти стогнав уві сні, – мовила Рита, згадавши, як вона опинилася у Вадимовій кімнаті. – Що тобі наснилося?

Якийсь час Вадим мовчки гладив її спину, потім знехотя мовив:

– Мені снилася війна.

– Яка війна?

– Афганська.

Вадим відповідав неохоче, наче силував себе.

Рита зіп’ялася на лікоть.

– Ти воював у Афганістані?

– Довелося, – зітхнув Вадим.

Нараз Рита збагнула, що могла і не зустріти Вадима, якби доля розпорядилася по-іншому, і подумки подякувала богу за те, що він зберіг життя її коханому.

Вона згадала, як школяркою разом із класом ходила на похорон вбитого в Афганістані солдата. Він навчався у їхній школі. На цинковій труні стояла фотографія всміхненого хлопця, а поруч заціпеніла молода вдова з круглим животом, у якому билося серце його дитини. Чорна гіпюрова хустинка і відсутній погляд – гірка спадщина, залишена по-геройськи загиблим чоловіком.

Майже всі дівчата плакали. Навіть під час поховання мами Рита так не плакала, як тоді. Смерть солдата уперше в житті змусила її замислитись над хисткою тривалістю життя. Це було безжалісне, вбивче одкровення, яке увірвалося в її свідомість і залишило там глибокий слід.

– Якби всі чоловіки одночасно відмовилися вбивати, не Землі скінчилися б війни, – мовила Рита, згадавши тему шкільного твору, який вона тоді написала.

Вадим скоса зиркнув на неї – так батько дивиться на дитину, яка сказала щось дуже розумне, але неприйнятне в дорослому житті, – і повагом відповів:

– Жорстокість існує незалежно від прагнень людей, і вона постійно потребує виходу. Я не знаю, чому це так, але це так. Можливо, зло потрібне для того, аби люди цінували добро. Можливо, ще для чогось. Я знаю тільки, що за все у житті існує плата. За жорстокість людства чоловіки розплачуються життям. Жінки – майбутнім. Тобто його відсутністю.