Слава ЗСУ!

ГЛАВА ДЕСЯТА

Ритині страхи розвіялись, як тільки-но почалися зйомки. Те, що вона побачила під час роботи, зовсім не лякало її. Усе виглядало так штучно і недоладно, що викликало здивування, а то й смішило.

Як виявилося далі за сценарієм, винуватцем всіх нещасть у старому замку було старезне чудовисько. Воно вилупилося з яйця, яке пролежало тисячоліття у підвалі.

Чудовисько було зшите із шорсткого сірого матеріалу, що нагадував жаб’ячу шкіру. Воно могло пересуватися, сіпати лапами, крутити очима і виконувати жувальні рухи велетенськими щелепами. Чудовисько приводили в дію за допомогою блоку дистанційного управління.

Дядя Жора був у захваті під цього чуда техніки, за яке він відвалив добрячу суму якійсь зарубіжній фірмі, і називав його пестливо – Тишко.

Тишка аж ніяк не можна було назвати страшним. Одного погляду на нього було досить, аби зрозуміти, що це іграшка. Проте Володимир запевняв, що у фільмі все буде по-іншому. Якісь спецефекти зроблять Тишка таким страхітливим, що від самого його виду тремтітимуть найбільші сміливці.

А поки що на знімальному майданчику лунали сміх і жарти. Дядя Жора пустував, мов хлопчисько. Між ним і Ритою склалися досить дивні стосунки: він увесь час робив спроби якимось чином зачепити її жіноче самолюбство. То пошле повітряний поцілунок, то обійме ненароком чи розповість непристойний анекдот. Рита щоразу ніяковіла, сором’язливо опускала очі або починала відчайдушно відбиватися. Така поведінка надзвичайно веселила шефа і ще більше розпалювала його шал.

Вадим не брав участі у зйомках. Він мав єдиний клопіт – охороняти дядю Жору, а все інше його мало обходило. Та оскільки на території студії шефу, певна річ, ніщо не загрожувало, то охоронець мав можливість перепочити. Вадим сидів осторонь, безпристрасний і мовчазний, наче мудрець, котрий осягнув велику таїну, але не хоче відкривати її нікому зі своїх недостойних одноплемінників.

На зйомках усі чітко знали й виконували свої обов’язки. Через брак учасників, на кожного припадало принаймні подвійне навантаження. Міледі була одночасно гримером і костюмером. Дядя Жора, звичайно ж, узяв на себе розпорядницькі функції. Володимир працював за режисера, сценариста, постановника й актора водночас. Малюк, через свою унікальну непридатність до серйозної роботи, був „старшим-куди-пошлють”. Його головна чеснота полягала в тому, що він слухняно виконував дріб’язкові доручення і не ставив зайвих запитань.

Двоє схожих на зеків бритоголових хлопців на прізвиська Льолік і Болік відповідали за технічний бік справи. Якось у розмові дядя Жора зауважив, що вони неперевершені оператори. Заохочувані похвалами шефа, бритоголові тицялися зі своїми камерами у всі шпарини, вибираючи іноді такий несподіваний ракурс, що дівчатам доводилося паленіти.

Льолік і Болік були дуже схожі між собою, як люди, котрі довгий час жили в однакових умовах. Риту найбільше дратували їхні безсоромні посмішечки, які вони кидали в її бік. Щоправда, в присутності дяді Жори цього не траплялося, і тому під час зйомок Рита мимоволі трималася поближче до шефа.

Дівчата, крім того, що виконували ролі, допомагали Міледі підбирати вбрання, гримували одна одну, а також придумували декорації. У цій справі якнайліпше проявилися художні здібності Тасі. Рита помітила: як тільки Тася бере до рук пензля, вона цілковито перевтілюється. З брудними руками, у забризканому фарбою одязі, вона почувалася як риба у воді. Погляд її ставав зосередженим, чоло по-діловому морщилося, голос гучнів. Одного разу Рита навіть чула, як Тася гримнула на Лізу, коли та випадково перекинула слоїк із фарбою.

Якось Рита запитала дядю Жору, чому він не візьме на роботу більше людей. В її уяві зйомки асоціювалися із жвавим юрмиськом навколо камери та знімального майданчика.

– Моя люба красуне, – мовив шеф добродушно, – я хоча й не бідна людина, але не настільки, щоб віяти грішми і задарма годувати купу гультяїв. А ще я з дитинства знаю одну гарну примовку: менше народу – більше кисню.

Він по-змовницьки підморгнув Риті, і вона більше ні про що не розпитувала.

У перервах між зйомками молодь частенько купалася в басейні, який був обладнаний водяними гірками. З вереском і сміхом неслися вниз дівчата. Їх, регочучи, наздоганяли хлопці. Падаючи разом у воду, вони здіймали фонтани бризок.

Одного разу на гірку видряпався дядя Жора. Дочекавшись слушного моменту, коли Рита опинилася попереду нього, він шубовснув у воду за нею слідом і несподівано почав хапати за ноги й тягнути на дно. Рита відчайдушно виборсувалася, але даремно: сильні руки невблаганно тягли її донизу. Вона почала захлинатися, а дядя Жора наче й не розумів, яка небезпека їй загрожує. Усі довкола притихли, розгублено спостерігаючи за тим, що відбувається. Ніхто не смів перешкодити шефу, ніхто не рушав з місця. Рита хотіла крикнути „Допоможіть!”, та вода з шумом увірвалася в легені, і вона вже не могла ні вдихнути, ні видихнути. Рита відразу ж якось обм’якла і безсило опустилася на дно.

Тася оглушливо закричала, і тієї ж миті звідкись із заростів бузку, що облямовували басейн, вискочив Вадим і, не роздягаючись, притьмом шубовснув у воду. Кількома спритними рухами він вивільнив Ритині ноги і, схопивши її за волосся, швидко витягнув з води.

Опустивши Риту на траву, Вадим заходився приводити її до тями. Він робив це професійно, ніби все життя рятував потопельників. Рита опритомніла хвилин через десять. Обвела довкола себе затуманеним поглядом і кілька разів увібрала повітря широко відкритим ротом. Всередині у Рити все боліло. Здавалося, що легені розриваються на шматки. Вона беззвучно заплакала.

З’явився дядя Жора. Клишоногою ходою він підійшов до розпластаної горілиць Рити і винувато потупив очі.

– Ет, я старий дурень! – сплеснув він руками. – Таку лялечку ледь не втопив.

Дурнувато хитаючи головою, він поклав долоню Риті на груди, наче для того, аби полегшити її страждання. Навіть за цієї ситуації він залишався самим собою. Не маючи змоги скинути бридку волохату руку, що ніби камінь притисла її до землі, Рита мовчки відвернулася.