Слава ЗСУ!

Отож Риті не залишалося нічого іншого, як дошукуватися правди власними силами. Вона знову і знову мордувала себе запитанням: який же насправді дядя Жора – людяний і добродушний, як більшість товстунів, чи ниций і жорстокий?

І того й іншого в ньому було хоч відбавляй.

Якщо він поганий, то чому його так поважають чоловіки? Чому Вадим на нього працює?

А жінки… Жінок дядя Жора взагалі ніби гіпнотизує. І Міледі, і Ліза з Тасею, і тьотя Дуся, і всі інші його просто обожнюють! І тому, якщо припустити, що дядя Жора хороший, то як пояснити його вчинок у басейні, викривлену логіку його проповідей?

Інколи Риті здавалося, що ніхто не сприймає серйозно слова і вчинки дяді Жори. До нього ставляться ніби до великої дитини, яка іноді вередує, утинає різні каверзні штуки або говорить щось непристойне чи жахливе, епатуючи публіку. Зрештою, Риту завжди називали панікеркою, яка створює проблеми на порожньому місці. „Не треба хвилюватися там, де ніхто не хвилюється”, – заспокоювала сама себе Рита.

І все ж… Якби вона врешті-решт остаточно визначилася зі своїм ставленням до дяді Жори, їй було б спокійніше!

Але зробити це було не просто. Частково через те, що Рита оцінювала людей в першу чергу крізь призму їхнього ставлення власне до неї. Тому дядя Жора, попри всі його небезпечні вади і дивацтва, не видавався їй таким уже докінченим негідником. Надто багато компліментів робив він їй щодня, надто виділяв серед інших!

Проте не це, мабуть, було головним. Якби не Вадим і її постійні думки про нього, Рита, напевно, врешті-решт дошукалася б суті. Але недаремно кажуть, що закохані сліпі. Вона бачила тільки те, що хотіла бачила, а якщо чогось не бачила, то сама додумувала. На деякий час Рита ніби перемістилася в інший вимір – світ дитинної радості і чуттєвої насолоди, які дарував їй Вадим, а отже, не помічала нічого, що діється довкола…

ГЛАВА ДВАНАДЦЯТА

Так промайнуло більше двох тижнів.

Якось на студію знову приїхав Білл з дружиною. Рита помітила, що Джулія має прим’ятий вигляд. Дарма що була спека, вона нап’яла на себе брюки і теплий светр, що закривав горло. Коли вона поправляла зачіску, широкі рукави светра закотилися, і Рита побачила, що руки Джулії всуціль вкриті синцями і саднами.

Перехопивши спантеличений Ритин погляд, Малюк, що стояв поряд, розреготався.

– Симпатична парочка, чи не так? Він – садист, вона – мазохіста.

Рита здивовано зиркнула на Малюка. Цей занехаяний парубійко викликав у неї самі лише неприємні почуття. Він постійно реготав, як молодий жеребець, і не соромився у висловах.

– Що вирячилася? – запитав він у Рити. – Ти гадаєш, для чого Біллу потрібні наші фільми? Він же від них збуджується. Потішиться, а потім продає іншим, таким, як і сам. Чого, думаєш, Джулія в таку спеку у светр вирядилася? Вона ж уся покусана і подряпана, ото й закуталася, щоб ніхто не бачив. Наскільки я знаю, Білл – дуже при-истрасний мужчина! – Малюк клацнув язиком.

Ця звістка приголомшила Риту. По-перше, тому, що вона ніколи не бачила живого садиста й аж ніяк не сподівалася, що привітний американець може бути схильний до такого пороку. А по-друге, їй видалося дивним, що казкова бутафорія з іграшковим Тишком і фарбованою кров’ю здатна розхвилювати махрового садиста. Щось тут не так, знову якесь неузгодження. Варто було б спробувати розпитати Вадима, в чому ж річ, але він кудись заподівся.

З нагоди приїзду Білла зйомки перервалися, і Рита знічев’я подалася в яблуневий сад з томиком „Анжеліки”. Там вона надибала на старий погріб і зручно вмостилася на погрібняку. Гризучи яблуко, Рита читала, коли двері погреба раптом відчинилися і перед нею виріс Володимир. З несподіванки Рита скрикнула і впустила недогризене яблуко прямо йому на голову.

– Що ти тут робиш? – здивувався Володимир.

Кісточка з яблука заплуталася у його волоссі.

– Читаю, – відказала Рита. – А ти?

Вона ледве стримувалася, аби не пирснути. Її насмішила яблучна кісточка в модній зачісці Володимира. Він бо завжди так ретельно стежив за своїм зовнішнім виглядом! Хвороблива охайність Володимира була предметом жвавого обговорення за його спиною. Подейкували, що в його кімнаті всі стіни завішені дзеркалами – аби мати змогу оглядати себе з усіх боків і не пропустити якоїсь там плямки чи прим’ятості. А тут така оказія, як наслинена Ритою кісточка від яблука в охайно прилизаній, ще й, мабуть, побризканій лаком, шевелюрі!

Володимир перехопив її погляд і, ніби випадково, провів рукою по волоссю. Кісточка трохи перемістилася й опинилася над лівим вухом. Рита таки пирснула.

Нараз очі Володимира зблиснули.

– Хочеш щось побачити?

– Хочу.

– Тоді злазь.

Володимир допоміг Риті злізти з погрібняка і, притримуючи її за руку, повів за собою сходами вниз. Вони опинилися у невеличкому вогкому приміщенні, схожому на середньовічну камеру тортур або катівню гестапо, як Рита її собі уявляла з книжок про війну. На залізному столі лежали ножі усіляких розмірів, пила, сокира, якісь іржаві щипці; осторонь виблискували охайно викладені на таці хірургічні інструменти. Посередині приміщення стояв накритий клейонкою дерев’яний тапчан. У правому кутку на високих підставках бовваніли кінокамера та кілька юпітерів.

– Що це?! – вигукнула Рита, вражена побаченим. Від її гарного настрою не лишилося й сліду.

– Знімальний павільйон, – спокійно відказав Володимир. – Ти ж не забувай, що ми знімаємо фільми жахів.