Слава ЗСУ!

Вона вийшла, голосно грюкнувши дверима.

Рита відчула, як у ній піднімається хвиля обурення. Це Лізка – сухотниця?! Вигадайте що-небудь краще, Зоє Аркадіївно! Ні сіло ні впало сухоти не з’являються. Та на Лізці орати можна було! Такі пишні форми із сухотами непоєднувані!

Рита бігала по кімнаті, наче розлючена тигриця. Страх одразу ж кудись пропав, натомість з’явилися злість і роздратування. За кого її тут мають? Чи не за ідіотку, бува? Вона ж бо вчилася на хіміко-біологічному, і проходила практику в лікарні, і бачила хворих на сухоти: хирляві постаті, виснажені обличчя, безкінечні приступи кашлю. Ліза аж ніяк не підходила під таке описання. У цьому домі коїться щось лихе, і вона, Рита, дошукається суті! Тепер її ніхто не зупинить! Перше, що вона зробить, це знайде Вадима і розпитає його про все. Їй набрид його жалісливий погляд, що проникає в самісіньке серце. Він щось від неї приховує. Тут усі щось приховують!

Поспіхом вдягнувшись, Рита вискочила з кімнати, про всяк випадок прихопивши із собою ножа. На сходах їй ніхто не зустрівся. Вона дійшла до Вадимових дверей і постукала. Ніхто не озвався. В домі панувала могильна тиша, неначе усі вимерли. Тільки було чути, як на кухні тьотя Дуся стукає ножем об дерев’яну дощечку.

Рита спустилася до їдальні. На столі стояв неприбраний посуд. У дальньому кінці столу сиділа Тася і копирсала виделкою котлету. Вона сиділа неприродно прямо, наче статуя, і зовсім не ворушила головою. На своєму місці Рита побачила тарілку з їжею, але їсти не стала. Її все ще нудило.

– Ти не знаєш, куди всі поділися? – запитала вона у Тасі, опустившись на сусідній стілець.

Тася повернула голову, і Рита подивувалася відчуженості її погляду.

– Ти нічого не чула цієї ночі? – стиха мовила Рита, підсовуючись ближче до Тасі.

Тася здригнулася і швидко-швидко заговорила:

– Цієї ночі я мала контакт з інопланетянами. Один з них був такий гарний: увесь залитий кров’ю і з ножем у грудях – гострим-прегострим! Він запропонував мені стати його дружиною, але я відмовилася. Злякалася, що ніж може виявитися тупим. Як ти гадаєш, я правильно зробила? – видихнула Тася Риті в обличчя.

Рита відсахнулася. Тася верзла якісь дурниці, і очі її при цьому дивно блищали.

– Уявляєш, – Тася схопила Риту за руку, – там була ціла калюжа крові. Я бачила на власні очі. Вони тицяли її головою у кров, аж поки вона не захлинулася. Це так смішно – захлинутися у власній крові. Ха-ха-ха!

Тася зайшлася істеричним сміхом. Це був сміх божевільної!

Рита з жахом висмикнула руку. Ледве стримуючись, аби не закричати, вона вискочила з їдальні і щодуху кинулася надвір. Вона бігла, не розбираючи дороги, поки, перечепившись, не впала у мокру траву. Благодатна волога остудила її розпашіле обличчя, і Рита відчула, що трішки заспокоїлася. Вона підвела голову і роздивилася навкруги. Довкола, куди не кинь оком, погойдувалися на вітрі яблуневі гілки. Вона була в саду, неподалік від того страшного погреба, що нагадував катівню. Знімальний павільйон – так назвав його Володимир.

Невідома диявольська сила змусила Риту підхопитися і рушити до погреба. Вона йшла, як уві сні, не відчуваючи землі під ногами. Ось і знайомі двері, зачинені на великий висячий замок. Чому вони здаються такими знайомими? І тут вона збагнула: точнісінько такі двері закривала собою мама, коли приходила в її тривожні сни.

Несподівано Ритин погляд вихопив щось блискуче, сховане в густій траві біля самісінького порога погреба. Рита нахилилася й підняла сріблястий браслет у вигляді ящірки з двома смарагдовими очицями – Лізин браслет. Учора ввечері Рита бачила його у неї на руці. Отже, вночі Ліза була тут, біля погреба, а може, і в самому погребі…

Жахливий здогад промайнув у Ритиній голові. І слідом за цим її скувало якесь заціпеніння. Вона раптом відчула смертельну втому.

Міцно стиснувши браслет у руці, Рита попленталася назад у дім.

У дворі стояв зелений фургон з білим написом „Кіностудія”. Рита звернула увагу на те, що машина чисто вимита.

Біля фургона клопотався Володимир. Він виглядав похмурим і втомленим.

– Доброго ранку, – привітався Володимир, побачивши Риту.

– Доброго ранку, – озвалася дівчина. – Що з Лізою?

– Кепські справи, – режисер скрушно похитав головою. – Боюсь, що їй недовго зосталося. Я відвіз Лізу до лікарні. Лікарі кажуть, що врятувати її може тільки чудо.

– Ти возив її на цьому ридвані? – запитала Рита, кивнувши у бік фургона.

– Так. А чому ти запитала?

В голосі Володимира почулася насторога.

– Просто так, з цікавості, – знизала плечима Рита. – Ти ж бо маєш машину, кращу від цієї.

– Усе трапилося так несподівано, треба було поспішати, а в мерседесі порожній бензобак. От і довелося заводити ридван, як ти охрестила студійну машину.

Володимир пильно дивився Риті в очі.

– Сама ти чому така бліда й наїжачена?

Рита махнула рукою:

– Не звертай уваги. Це мені заманулося на травичці полежати. А вона виявилася мокрою. Бр-р-р, неприємно! Ти випадково не знаєш, куди подівся Вадим?

Володимир не зводив з Рити пильного погляду.

– Вадим із дядею Жорою щойно повернулися з міста. Він, либонь, у своїй кімнаті.

– Тоді я піду перевдягнуся. Не хочу, аби коханий мав мене за опудало.