Слава ЗСУ!

Рита сама здивувалася тому, як спокійно вона розмовляє. Наче людина, яку ніщо не турбує.

Вона йшла подвір’ям, старанно обминаючи залишені нічним дощем калюжі. Нараз її зацікавила незвичайна картина: від калюжі до калюжі тягнувся чіткий слід від подвійних машинних коліс. Рита озирнулася – слід обривався в тому місці, де спинився фургон. Володимир стояв біля фургона й дивився Риті вслід. Рита відвернулася.

„Як таке може бути? – розмірковувала вона, піднімаючись сходами. – Колеса у фургона одинарні, а слід залишається, наче від подвійних”.

Ця загадка її схвилювала. Вона й сама не розуміла чому. Як не намагалася Рита відволіктися, невирішене питання ніяк не виходило з голови.

Перевдягнувшись, Рита прилягла на ліжко. Їй було зле.

Вона не помітила, як заснула. Прокинулася від того, що хтось торсав її за плече. Розплющивши очі, Рита побачила над собою збуджене Тасине обличчя. Від диявольського видовища Рита мимоволі скрикнула.

Тася приклала палець до вуст.

– Тихо, не кричи. Вони можуть прийти сюди. З тупими ножами. Це так боляче, коли ріжуть тупим ножем, – Тася схлипнула.

„Можна подумати, коли ріжуть гострим, то це не боляче”, – промайнуло у Рити в голові. Вона з невимовним жахом дивилася на Тасю. Палаючі пекельним вогнем очі, розкуйовджене волосся і дивні слова про тупі ножі – від цього самій можна збожеволіти. В тому, що Тася втратила розум, Рита не сумнівалася. Вона збагнула це якось одразу під час їхньої вранішньої розмови. Але чого вона від неї хоче? Навіщо приперлася у кімнату? І як відкрила двері?

„Я ж сама забула їх зачинити!”, – згадала Рита і з досади заскреготіла зубами.

Тут вона помітила, що Тася тримає у руках якогось папірця і котушку з кінострічкою, обірваний кінець якої волочиться по підлозі. Спіймавши Ритин погляд, Тася наблизила своє обличчя майже впритул до Ритиного і зашипіла, наче змія:

– Я бачила її цієї ночі. Дивись, що вони з нею зробили!

З цими словами вона різко викинула уперед руку і тицьнула Риті під ніс аркуш паперу. Рита злякано відсахнулася. Придивившись до малюнка, вона побачила зображення молодої жінки. Рита легко впізнала Лізине обличчя. Та тільки обличчя: спотворене тортурами тіло важко було упізнати. Переповнені відчаєм очі свідчили про нестерпні муки.

Все попливло Риті перед очима. Ніби крізь шар вати, долинало до неї Тасине шипіння:

– Лізі вдалося втекти, коли несподівано погасло світло. Вона доповзла до моїх дверей і померла на порозі. Перед смертю вона передала мені цю стрічку. Тут все, що з нею зробили. Її останніми словами були… Ти мене чуєш? Вона сказала, що усе це з нею зробив Афганець. Афганець! Афганець!

Тася кілька разів, наче закляття, вигукнула останнє слово.

Рита тремтіла так, що тряслося ліжко.

– Наступною буду я, – знов зашипіла Тася. – Вони вже йдуть за мною. Я чую їхні кроки. У них тупі ножі. Ой-ой, це так боляче! – Тася знову схлипнула, потім схопила Риту за плечі і затрясла. – Ти повинна врятуватися! Ти одна повинна врятуватися і розповісти про все, що тут коїться!

Нараз вона змовкла. В її очах щось спалахнуло, і наступної миті вона збуджено зашепотіла:

– Я теж врятуюся! У мене є ніж. Дуже гострий. Я не хочу, щоб мене різали тупим ножем. Це дуже боляче. І тьотя Дуся сердиться, коли Малюк забуває гострити ножі. Вона така кумедна, коли сердиться. Ха-ха! Ніс картоплиною і брови, наче в обскубаної курки. Ха-ха-ха! Наче в курки. Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Здригаючись усім тілом від божевільного сміху, Тася повільно випливла з кімнати. Рита чула, як вона вигукувала на ходу:

– Ха-ха-ха! Наче у курки! Ха-ха-ха!

Залишені нею малюнок і котушка зі стрічкою лежали на ліжку. Рита з відразою штовхнула їх ногою. Котушка з грюкотом покотилася по підлозі, а аркуш плавно опустився на килим біля ліжка.

Рита в знемозі відкинулася на подушки. Голова була важка, немов налита свинцем. Як не старалася, Рита не могла упіймати жодної думки. Вони розбігалися, як таргани від яскравого світла. Настало таке отупіння, що Рита легко уявила себе дощовим черв’яком. Ось він лежить на вологому ґрунті, згорнувшись клубком. І раптом починається дощ. Його краплі гострими голочками штрикаюсь м’яке тістоподібне тіло і тихо шепочуть: „Аф-ганець, аф-ганець, аф-ганець…”

Тепер Рита збагнула, чому їй так зле. Афганець – це значить Вадим?! Він служив у Афганістані, звідси й прізвисько. Але цього не може бути!!!

Рита згадала одну з їхніх розмов. Вона запитала, чи правда, що з Афганістану повертаються люди з назавжди понівеченою психікою.

Вадим довго мовчав, потім сказав:

– Певно, що так. Хоча, як на мене, так гадають ті, хто не був у Афгані. А тим, хто пройшов через те пекло, здається, що це світ невиправдано змінився за час їхньої відсутності. Не знаю, як кому, а мені пощастило: там, на війні, я завжди знав, що я не один, що в потрібний момент мене прикриють, і сам чинив так само – останній ковток на всіх, і життя теж одне на всіх. Ти навіть не уявляєш, яка це чудова річ – військове братство! А на гражданці у більшості випадків кожний сам за себе, та ще й готовий у будь-яку мить проковтнути слабшого. До цього важко призвичаїтися і, мабуть, побувавши там, уже неможливо. От і метається людина, себе мордує й інших. Крім того, в екстремальних умовах проявляються найпотаємніші інстинкти, які до пори до часу ніяк не нагадували про себе. У одного вид трупів з відірваними кінцівками викликає шок і відразу до насильства, а іншому…

– Що іншому? – запитала Рита, коли пауза затягнулася.

Вадим зітхнув.