Слава ЗСУ!

Рита інтуїтивно зіщулилася, згорнулася калачиком і заплющила очі. На якусь мить їй здалося, що вона втратила свідомість. Коли вона опам’яталася, то відчула теплу Вадимову долоню на своєму чолі. Він стояв навколішки біля ліжка і стиха промовляв:

– Заспокойся, люба, заспокойся. Все буде добре, нічого не бійся.

Чи не сон їй, бува, сниться?

Рита розглянулася і по-новому побачила те, що її оточувало. Повсюди на стінах висіла зброя. Це були переважно старовинні зразки з інкрустованими прикладами і витіюватими монограмами. З дальнього кутка на неї скляними очима дивилася оленяча голова з великими гіллястими рогами. З іншого – ведмежа. Підлогу вкривала велика бура шкура. Таку ж саму Рита намацала рукою – нею було застелене ліжко, на якому вона лежала.

– Де я? – запитала Рита кволим голосом.

– У безпеці, – відказав Вадим. – Це мисливський будиночок. Досить затишний, правда?

Рита обдивилася свої руки й ноги. Вони були неушкодженими, без жодної подряпини.

– Я ще жива?

Вадим погладив її по щоці, наче дитину.

– Чому ти вирішила, що з тобою має щось трапитися? – лагідно запитав він.

– Хіба ти не збирався мене вбити?

– Авжеж, ні! Як ти могла таке подумати?!

– Хіба ти не наближався до мене з ножем у руці?

– Та ні ж бо! – Вадим сильно стис її руку.

– То навіщо ти притягнув мене сюди?

– Все, що я хотів, це відвести тебе подалі від будинку, щоб ніхто не чув твого ошалілого крику.

Вадим прямо дивився їй в очі. Рита не помітила в його погляді й тіні лукавства. Проте вагалася: повірити чи ні?

Зрозумівши, яка болісна боротьба відбувається в її душі, Вадим попросив:

– Розкажи мені, що трапилося. Чому ти раптом накинулася на мене з такими жахливими звинуваченнями? Тільки не треба від мене нічого утаювати, я не зроблю тобі нічого поганого.

Рита довго й пильно вдивлялася в його обличчя. Потім, зваживши, що гірше вже не буде, все розповіла Вадиму. Про свій страх, про забруднену кров’ю сорочку, про Лізин браслет, знайдений біля погреба, про те, як Володимир водив її на екскурсію в погріб, і, нарешті, про Тасин малюнок. Слова лилися невпинним потоком. Вадим слухав дуже уважно і не перебивав. Як тільки вона скінчила свою розповідь, він запитав:

– А що ти робила біля фургона?

– Мені було страшно залишатися в будинку. Я шукала можливість утекти.

Рита й сама не зрозуміла, навіщо збрехала, чому не розповіла про Толіка і його пошуки маніяка. Останні події змусили її бути обережною. Слова самі зіскочили з язика, було пізно щось пояснювати, інакше Вадим їй взагалі не повірить. Нехай буде так, як вона сказала. Про котушку з кінострічкою, що валялася в неї під ліжком, Рита теж змовчала.

– Дурненька, звідси не так просто утекти. Ще й на цьому розбитому фургоні.

Отже, Вадим подумав, що вона хотіла прорватися через загорожу на фургоні. Що ж, нехай так і думає.

– Значить, ти вирішила, що Афганець це я? – з докором у голосі мовив Вадим.

– Що ж іще я могла подумати?!

Вадим зморщився, наче від болю.

– Так ось, дівчинко, знай: Афганець – це прізвисько Володимира. Він теж служив в Афганістані.

Якби цієї миті Рита купалася, вона, певно, захлинулася б від радості. Хвиля полегшення затопила її з ніг до голови. Вадим не вбивця! Її Вадим не вбивця! Він такий лагідний і ніжний, такий сильний і надійний! Як вона могла подумати про нього погано?!

– Правда?! Це правда?! – радісно повторювала вона.

– Володимир – страшна людина, винятковий садист, – розповідав Вадим після акту примирення з Ритою, що вилився у палкі обійми і гарячі поцілунки. – Його жахливі нахили проявилися в Афгані на всю силу. Ти б чула, з яким захватом розповідає він про проведені операції, про вбитих жінок. Нормальна людина згадує таке з почуттям гіркоти і каяття, а цей смакує кожну деталь. Навіть слухати бридко.

– Отже, це війна винна в тому, що Володимир став садистом? – запитала Рита.

– Гадаю, що ні, – відказав Вадим, поміркувавши. – Рано чи пізно його нахили проявилися б у будь-якому випадку, проте Афган послужив своєрідним каталізатором.

– Але цього не може бути! – несподівано вигукнула Рита. – Не може Володимир бути садистом! Він же плакав над мертвою білкою! Пам’ятаєш?

– Наскільки я знаю, садисти такими і є, – відказав Вадим. – Одні живі істоти стають об’єктом їхнього обожнювання і хворобливої любові, інші – об’єктом безжального знущання. Можливо, люди зробили колись Володимиру боляче, от він і мститься тепер.

Рита замислилася.

– Виходить, я піймалася на гачок, як дурний карась, – зітхнула вона. – Володимир привіз мене сюди, щоб убити, а я, дурненька, раділа – всім подругам розпатякала, що буду кінозіркою. А виявляється, не зіркою, а трупом.

Вадим притягнув Риту до себе.