Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > З вами цього не трапиться

– Мені так хотілося хоч трохи пожити по-людськи, – схлипувала Рита, притулившись щокою до його плеча. – Так набридли ці брудні смердючі стоки! Інші люди як люди – сидять собі в новомодних офісах біля факсів і комп’ютерів, натискають на кнопки і привітно усміхаються відвідувачам. От і вся робота! А я чим гірша? Гадала, стану людиною, зароблю грошей. Ремонт зроблю у квартирі, меблі куплю. У мене такі страшні меблі, навіть соромно когось у гості запрошувати… Та що тепер говорити. Які там меблі! Тепер саме час про труну думати. Дурепа! Яка я дурепа!

– Не картай себе, – заспокоював її Вадим. – Ти молода, вродлива. Природно, що тобі хочеться модно вдягатися і оточувати себе гарними речами. Твій вчинок цілком зрозумілий. Наше життя таке собаче, що хочеться втекти від нього світ за очі. А всілякі володимири і дядіжори цим користуються. Не ти одна спокусилася на їхню приманку. До тебе на цій студії побувало не менше десяти дівчат. Тільки вони усі здалеку – більша вірогідність того, що знайдені трупи ніхто не розпізнає. Дядя Жора і Володимир в цьому сенсі завжди були обережними. Навіть не знаю, чому для тебе зробили виняток. Ти ж тутешня.

– Володимир із самого початку знав, що я сирота. Мабуть, розраховував на те, що чужі люди навряд чи впізнають спотворений труп, – зробила припущення Рита. – Але як їм вдається тримати в секреті свою злочинну діяльність? Чому міліція до цього часу їх не викрила?

– Гадаю, дядя Жора має підходящий «дах». Крім того, він усе ретельно продумав. Про те, що тут насправді коїться, знає обмежене коло осіб: він сам, його дружина, Володимир і Льолік з Боліком. Троє перших – зацікавлені особи і безпосередні виконавці, вони докладають усіх зусиль, аби не було відтоку інформації. А Льоліка і Боліка дядя Жора викупив в одного мафіозі. Вони програли в карти своє життя. Дядя Жора врятував їх від смерті, відваливши за це кругленьку суму. У такий спосіб він придбав собі відданих рабів. За найменшу провину він поверне їх назад, і тоді вже ніхто не зможе поручитися за те, що з ними буде. Тому ці двоє радше дадуть відрубати собі руки, ніж що-небудь розкажуть. Всі інші цілком упевнені, що тут знімають звичайнісінькі фільми жахів, більше схожі на казку, і гадки не маючи, які жахіття відбуваються насправді в погребі смерті. Головні діючі особи цього кошмару Володимир і його жертви. Льолік з Боліком знімають все на плівку. Я так думаю, що потім вони роблять монтаж: перемежовують кадри, які знімають у погребі, з тими, у яких актори грають відкрито. Вигадують такий-сякий сюжет, відшліфовують технічні моменти і збувають товар за великі гроші. Покупці навіть не здогадуються, що ті фільми, які вони крутять у своїй спальні, не результат спецефектів, про які так багато торочить Володимир, а реальні події. З іншого боку, клієнти чудово розуміють, що продукція, яку вони купують, і – власне – самі їхні нахили, м’яко кажучи, не схвалюються суспільством. Тому, гадаю, роблять все можливе і неможливе, аби плівки ніде не засвітилися.

Рита відчула, як зробилися вологими її долоні і до спини прилипла сукня. Від усього почутого у неї паморочилося в голові.

– Якщо все так засекречено, то звідкіля ти про все знаєш? – вона метнула в бік Вадима підозрілий погляд.

– По-твоєму, війна в Афганістані мене нічому не навчила? – іронічно скинув брови Вадим. – Звідти приносять не лише сивину на скронях, а й досвід, який в нормальних умовах притаманний лише старим людям. Я ж не сліпий. Дурневі зрозуміло, що Білл не став би розкошелюватися на дешеві казочки дідуся Панаса про плюшевого Тишка. З уривків розмов і завдяки власним спостереженням я зрозумів, що відбувається насправді.

Обличчя Рити спохмурніло.

– Але якщо ти із самого початку все знав, то чому не повідомив у міліцію? – обурилася вона. – Це ж злочин мовчати про таке!

Вадим болісно скривився.

– Спочатку я нічого не знав, а потім було вже пізно. Мене б так просто не відпустили. Всім, хто що-небудь знає, звідси одна дорога – на цвинтар. А в мене хвора мати і дві молодші сестрички. Крім мене, у них нікого нема в усьому світі. Всі зароблені тут гроші я надсилаю їм. До того ж…

Вадим змовк. Погляд його блукав далеко – там, куди Риті не було дороги. Його обличчя наче перетворилося на маску, яка видавала нерішучість, болісні роздуми, презирство, сором та багато інших відтінків душевних хвилювань.

– До того ж, – спромігся він нарешті, – мені нема куди йти. А в міліцію й поготів. Я в розшуку.

Від несподіванки Рита роззявила рота. Такої відповіді вона аж ніяк не чекала.

– За що?! – вихопилося в неї.

– За вбивство, – приречено відказав Вадим.

– І ти теж?! – не тямлячи себе закричала Рита. Віднайдений хисткий ґрунт знову вислизнув у неї з-під ніг. – Скажи, що це неправда! – вона почала трясти його за плечі. – Скажи, що це неправда!

Вадим мовчав. Він сидів на підлозі, опустивши голову, згорбившись, як людина, придавлена важкою ношею. Коли Рита знову почула його голос, він видався їй чужим.

– Усе сталося по-дурному. Якось увечері я блукав містом і натрапив на гурт хлопців, які глумилися над дівчиною. Вони жбурляли її по колу з рук в руки, зривали одяг і реготали на всю вулицю. А коли вона впала, почали бити ногами. Я вступився з дівчину. Почалася бійка. Їх було п’ятеро. Спочатку мені вдалося їх розкидати, але довго стримувати натиск я не міг. Вони били мене вміло і методично, видно, не раз до цього бували у таких бувальцях. Дівчина кричала і кликала на допомогу, але перехожі, углетівши розлютовану зграю, одразу ж повертали вбік. Недалеко, на посту, стояв міліціонер. Він усе бачив, але й пальцем не поворухнув, аби мені допомогти! Дівчина втекла, а мене затягли до якогось сараю і били, поки я втретє не знепритомнів. Після того я два місяці зализував рани. Не знаю чому, але найбільше люті я мав на того мента. Поки лежав у лікарні, виношував плани, як йому помститися. А коли виписався, пішов на те саме місце і почав його стерегти. Мені пощастило лише на четвертий день – йому, нарешті, випало чергувати. Я побачив його тлусту пику, і ненависть закипіла в мені з подвійною силою. Я не став нападати на нього іззаду, а підійшов і чесно пояснив, що мені від нього треба. Начебто викликав на дуель. Він злякався і поліз за пістолетом, але я випередив його прийомом, яким часто послуговувався в Афгані. Потім ми билися на якомусь маленькому подвір’ячку серед дитячих гойдалок. Він виявився вельми дебелим. Після двох місяців, проведених у лікарні, мені важко було його здолати. Та врешті-решт я його все-таки уклав з його ж таки пістолета. Він захрипів і затих, а я знайшов телефон-автомат і викликав „швидку”. Через два дні я довідався, що він помер у лікарні. Мене майже викрили, міліція сиділа в мене на хвості, але в останню мить я зумів утекти. Ось так і опинився у дяді Жори, – скінчив Вадим свою невеселу розповідь.

Попередня
-= 33 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

  24.10.2013

не файно


Admin 11.07.2011

Вдалося відновити повний текст роману для читання з сайту.


Додати коментар