Слава ЗСУ!

Тепер думка про те, що Толік її порятує, вже не здавалася Риті такою радісною. Її тривожила непевність становища Вадима.

Наступного дня після від’їзду Білла Міледі згадала про свою обіцянку показати Риті бібліотеку і сама повела її туди. У великій світлій кімнаті з вікном на всю стіну шафи з книгами височіли аж до стелі. На полицях стояло багато фоліантів у дорогих тиснених палітурках. Почесне місце займали томи з медицини, переважно з хірургії. Яскраві ілюстрації розітнутих частин тіла з латинськими назвами кісток, м’язових волокон і нервових закінчень викликали у Рити мимовільний дрож. Тут були також видання з кіномистецтва та юриспруденції, чимало полиць займали книги жахів. Особлива увага приділялася темі Другої світової війни. Той, хто бажав детально ознайомитися з біографіями Сталіна й Гітлера, а також дізнатися про звірства фашистів та історію створення концентраційних таборів, міг би знайти багато цікавої інформації у бібліотеці дяді Жори. Схоже, це була одна з його улюблених тем.

Посеред кімнати стояв розкішний диван з оксамитовою оббивкою та кілька крісел. В одне з них опустилася Міледі і завела з Ритою несподівану розмову.

– Рито, хтось із твоїх знайомих чи родичів знає, де саме ти зараз знаходишся? Ти говорила кому-небудь?

– Т-так, – невпевнено протягнула Рита. Вона гарячково розмірковувала, як краще відповісти.

– Кому? – Зоя Аркадіївна пильно дивилася Риті в очі.

– Кільком подругам на роботі.

„Нехай знає, що коли зі мною щось трапиться, це викличе підозру”, – вирішила Рита.

– Ти знаєш, Рито, як високо ми всі цінуємо твій талант, – вкрадливо мовила Міледі. – Десь за тиждень, наприкінці твоєї відпустки, знімальна група виїжджає до Криму. Георгій Іванович хоче запросити й тебе.

– Але я не можу, в мене ж робота! – занервувала Рита. „Що це вони задумали?” – промайнуло в голові.

– Не хвилюйся, про роботу Георгій Іванович домовиться. Він зараз у місті, отож усе владнає. Твій начальник його добрий знайомий. А подругам напиши, що їдеш. Даси мені листи, я відішлю.

„Вдало вигадано, – розмірковувала Рита. – Про роботу це, звісно ж, брехня: Сергій Леонідович зроду-віку не мав таких друзів, як дядя Жора, він дуже обережний у виборі знайомих. Якщо я напишу листа, тоді ні в кого не буде підстав хвилюватися. Подумаєш, лаборантка-вертихвістка подалася у подорож зі своїми новими друзями! Нікому навіть на думку не спаде шукати мій труп де-небудь на звалищі чи у покинутому кар’єрі. Відмовитися писати теж не можна. Це викличе підозру, а мені треба ще хоч один день протриматися. Спробую трохи позволікати”.

– Загалом, це було б не так уже й погано… і навіть чудово, – Рита спробувала зобразити радість у голосі, дарма, що коліна по-зрадницькому тремтіли. – Я обов’язково напишу про це подругам, та тільки не сьогодні. Потім, коли матиму настрій. Жахливо не люблю писати листи.

– Постарайся зробити це якомога швидше, – мовила Зоя Аркадіївна крижаним тоном. – Георгій Іванович любить, аби всі важливі справи виконувалися вчасно.

Після цієї розмови Рита захвилювалася з новою силою. Їй усе ж таки довелося написати листи, оскільки Зоя Аркадіївна тричі нагадувала про них. Під кінець другої доби напруження досягло апогею. „Щось не спрацювало, – думала Рита. – Толік не приїде, сподіватися більш нема на що”.

Третього дня пополудні повернулися дядя Жора, Вадим і Володимир. З ними приїхали дві розмальовані дівиці. Вони поводилися зухвало, як дешеві повії. Одна – висока суха блондинка – окинула Риту оцінюючим поглядом і презирливо скривила губи.

Вадим не звертав на Риту ніякої уваги. Він виглядав так само, як і в перші дні їхнього знайомства – був похмурим і мовчазним.

Дядя Жора, навпаки, перебував у прекрасному настрої. Він безцеремонно плескав дівиць по худих ногах і весело примовляв:

– Ну, тепер ми розвернемося. З такими дівчатками ніяка конкуренція не страшна. Сподіваюся, ви виправдаєте рекомендації Людмили Петрівни.

З цими словами він від усього серця ущипнув обох дівиць за сідниці, на що ті дико заверещали, а дядя Жора весело зареготав.

За святковою вечерею, влаштованою на честь повернення хазяїна кіностудії, Риту осяяла зухвала думка: а що як відпроситися у дяді Жори додому? Вона досить на нього попрацювала, нехай, якщо хоче, нічого не платить. Аби тільки знову опинитися на свободі!

Та лиш тільки вона про це заїкнулася, як усі веселощі шефа наче вітром здуло. Він тут таки змінився з виду й ошаліло закрутив очима.

– Додому?! – гримів дядя Жора. – А чим ти розрахуєшся за все, що тут пожерла, га?! А дармові шмотки? Що? Повернеш назад? Ха-ха-ха! Мені не потрібне твоє поношене ганчір’я! Залиш його собі, я не фетишист.

При цих словах дівиці загигикали. Від сорому Рита ладна була провалитися крізь землю.

– Як хапати, так усі наввипередки, а відробляти ніхто не хоче! – горлав шеф. – Сьогодні ж продовжимо зйомки. Чуєш, ти, дикунко? Сьогодні ж! Працюватимемо вночі. Відпрацюєш боржок, а там уже подивимося, що з тобою робити. І без фокусів мені!

Дядя Жора грюкнув кулаком по столу.

Рита із слізьми на очах вибігла з їдальні. Ну тепер уже кінець! Вона сама підписала собі смертний вирок. І який тільки біс смикнув її за язика! Сьогодні вночі вона перетвориться на купу закривавленого м’яса, і коли з’явиться Толік – якщо він взагалі з’явиться, – йому нікого буде рятувати. Хіба що цих розбещених дівиць.

Рита бігла, не тямлячи себе, її кроки тривожно відлунювали у притихлому домі. Нараз хтось смикнув її за руку. Рита озирнулася і побачила тьотю Дусю. Старенька на мигах показувала Риті йти слідом за нею. Секунду-другу Рита вагалася, потім підкорилася. Щось у погляді старенької викликало довіру.