Слава ЗСУ!

Рита безсило відкинула голову. Тепер їй усе стало зрозумілим: поки вона була без свідомості, Володимир переніс її у проклятий погріб, і тепер вона повністю від нього залежна! На неї чекає те ж саме, що й на інших нещасних жінок, котрі потрапили сюди до неї.

Рита знову заплющила очі. Навіщо тільки вона опритомніла! Краще було б померти, не приходячи до тями, не відчуваючи пекельного болю, який готує для неї Володимир.

Рита беззвучно плакала. З-під її опущених вій, наздоганяючи одна одну, котилися сльози. Володимир тим часом поїдав її очима, гарячково пестив рукою оксамитову шкіру живота.

– Ти така гарна, – захлинаючись, белькотів він. – Така гарна! Зовсім як моя Елен.

Володимир заплющив очі і завмер, поринувши у згадки. Краєчком ока Рита спостерігала за ним.

– О, Елен, Елен, – шепотів садист, і обличчя його виказувало глибоку печаль.

Помітивши, що Рита за ним спостерігає, Володимир пожвавішав.

– Ти хочеш запитати, хто така Елен? – збуджено видихнув він. – Елеонора Борисівна, шкільна вчителька. Ми називали її Елен. Я кохав її так, як може кохати лише шістнадцятирічний юнак. А вона не помічала мене. Якось я їй в усьому зізнався, та Елен тільки посміялася з мене. Звідтоді я зненавидів її! Як часто уві сні я вершив плани помсти, які виношував удень! Одного разу, перед відкритим уроком, я вбив у її стілець цвяшок. Елен гепнулася на стілець – вона мала звичку так сідати, – і я побачив, як враз зблідло й перекосилося її вродливе обличчя. Мабуть, їй було дуже боляче, але перед поважною комісією із райвно вона не подала виду. Вона ходила по класу, пояснюючи нову тему, а по її нозі стікала тоненька цівочка крові. Лише я один бачив її – чорна цівочка на чорних колготах. О, як я любив Елен тієї миті! Мені хотілося злизати кров з її ноги, і я ледве стримувався, аби тут же не зробити цього. Після уроку, коли всі пішли, я удав, що забув зошита, і повернувся до класу. Елен плакала, схилившись над столом. Я нечутно підійшов і погладив її по спині. Вона повернула до мене заплакане обличчя і тихо подякувала. Бачила б ти, які у неї були очі! Я певний – вона любила мене тієї миті!

Володимир так запалився, що заходився бігати навкруг Рити, безладно розмахуючи руками.

– Потім у нас був роман, – продовжив він свою розповідь. – Вельми короткий, тому що Елен невдовзі переїхала до іншого міста. З того часу я зрозумів, що жінка може полюбити по-справжньому, лише звідавши біль… Чого ти вирячилася? Гадаєш, я божевільний? Ні-і, я не божевільний. Я – покидьок! Божевільною була моя мати, коли покинула мене на сходах дитбудинку. Мені й досі сняться ті сходи… Жінки… Химерні, свавільні істоти, які просто-таки жадають болю, бо інакше не можуть звідати любові. Їм обов’язково потрібна яка-небудь жертва. Як часто я переконувався у цьому в Афгані. Коли мені доводилося вбивати жінку, я ніколи не вбивав її одразу. Пам’ятаю одну… її очі в німому благанні пощади. Як вона любила мене в ту неповторну мить, коли я цілився в неї з автомата! Тієї миті я був її єдиним володарем, вся вона, до найменшої часточки, належала лише мені. Я вистрілив один раз, потім ще, і ще… Вона корчилася в агонії і хапала ротом повітря, наче конаюча риба. А її очі… О, що це були за очі! Темні й блискучі, як маслини. Коли вона з останнім схлипом врешті затихла, її очі продовжували дивитися на мене з такою любов’ю і ніжністю, що мені враз стало хороше…

Освітлений могутнім сяйвом юпітерів, Володимир стояв над Ритою і, зціпивши руки, розгойдувався з боку в бік, неначе зловісний маятник. Очі його блукали в примарній далині і блищали, як в лихоманці. Достеменно актор, що самовіддано репетирує свою улюблену роль. З тією лише різницею, що театральне дійство відбувалося не на сцені і смерть Рита мала прийняти не бутафорну, а щонайсправдешнішу, безжальну і невідворотну!

„Дурний! – хотілося крикнути Риті. – Ті жінки ненавиділи тебе тієї миті! Це твоя потворна уява малювала картини любові, якої не було і бути не могло!”

Та замість цього Рита беззвучно ворушила перепаленими губами. Язик зробився ватяним і вже не слухався її. Зовсім як у моторошному сні, коли хочеш скрикнути, та не можеш, коли хочеш втекти, але ноги не несуть.

– І ти мене теж полюбиш, – Володимир обдав Риту гарячим диханням. – Я подарую тобі таку муку, якої ти ніколи ще не знала.

Він заходився люто щипати її за груди. Рита завила від болю.

– Ну от бачиш, тобі вже добре, – вишкірився Володимир і вкусив її за живіт.

Несамовитий крик зметнувся під склепіння катівні. Крик змінився стогоном, і, знесилена, Рита заплющила очі.

„Що робити? Що робити?” – шалено стугоніло у скронях.

Коли Рита знову розклепила повіки, то побачила, що прямо перед її обличчям, на відстані кількох сантиметрів, маячить спітніла шия Володимира. Він щось мурмотів, схилившись над її тілом.

– Дев’ять, десять, одинадцять… – почула Рита.

І тут вона збагнула, що він рахує її родимки.

„Божевільний”, – якось збайдужіло подумала Рита, не маючи сил поворухнути бодай пальцем. Проте очі її вже прикипіли до напруженої шиї мучителя: вибираючи підходяще місце, вони обдивлялися його з усіх боків.

Те, що трапилося далі, сталося всупереч Ритиній волі. Невідома сила ривком підняла її голову, так, що хруснули хребці, а зуби, клацнувши, зімкнулися на шиї, що маячила перед очима. Тієї ж миті над самісіньким Ритиним вухом розлігся нелюдський крик. Вона ледве впізнала голос Володимира.

Хрипко лаючись, той намагався вирватися. Не тямлячи себе від болю, він бив Риту кулаком у груди, але вона тільки сильніше стискувала зуби. Проте дуже скоро Рита здалася, не в змозі більше витримувати пекельний біль у грудях. Важко дихаючи, вона відкинула голову на тапчан. У роті було солоно від крові.

Якийсь час Володимир за інерцією ще продовжував гамселити її, і Рита здригалася від кожного удару. З шиї її ката скапувала кров. Шкода, що вона не перекусила йому якусь артерію!