Слава ЗСУ!

До рекетирів зверталися й самі бізнесмени, яких „кинули”. „Кидачів” суворо карали. Їх били, припікали прасками, підвішували за ноги, кидали у підвали, прив’зували у лісі до дерев, приковували ланцюгами до батарей опалення у покинутих будинках або просто вбивали. Розповіді про всі ці жахи передавалися з вуст в уста, про це писали газети, говорили по радіо, показували по телебаченню. Не одне ранкове обговорення в лабораторії було присвячене темі рекету. Жінки лякали одна одну справжніми і вигаданими історіями, почерпнутими з жовтої преси, і на фоні злодіянь, які коїли рекетири, власні проблеми здавалися сміховинно нікчемними. Ну що важить зіпсований Наталею Аполлінаріївною настрій, коли сусідка тьотя Рая змушена продати квартиру, аби розрахуватися з боргами сина, який виявився невдатним у бізнесі? Краще жити у халупі, ніж носити квіти на синову могилу.

Проте не всі доходили до такого ганебного кінця. Більшість бізнесменів таки видряпувалися на щабель відносного благополуччя. Таким лабораторним щурам, як Рита, їхні статки і не снилися. „Чому б і мені не спробувати вибитися в люди?” – часто запитувала себе Рита. Невже вона дурніша за інших? Шкільні й студентські успіхи свідчили про протилежне. Але ті досягнення стосувалися академічної науки, а тут треба вчитися науці життя, чи ба – виживання. А значить, придивлятися до всього і прислухатися, робити висновки і перевіряти їх на практиці.

Саме з практикою Рита мала проблеми. Незважаючи на показну бойовитість, вона була від природи сором’язливою та невпевненою у собі, тож часто-густо відступала, так і не наважившись зробити перший крок. І тільки розсердившись на увесь світ, Рита могла викинути будь-яке колінце. Тоді для неї вже не існувало ніяких перешкод. Але увесь світ не так часто виводив Риту з рівноваги, тому замість практичних занять вона, як правило, обмежувалася неупередженими спостереженнями за тим, що відбувається довкола.

Сьогодні її увагу привернула зачухана продавчиня книжок. Вона вочевидь була чимось пригнічена. Мабуть, день видався не вельми вдалим. Зазвичай вона мала упевнений і неприступний вигляд і на ввічливе Ритине запитання: „Скажіть, будь-ласка, скільки коштує ця книжка?”, вона недбало кидала через плече: „Сімсот”, і тут таки відверталася, безпомильно вгадуючи в Риті володарку мінімальної заробітної плати.

Найбільшу Ритину заздрість викликала серія книжок про красуню Анжеліку, пригоди якої захоплювали любителів книг так само, як „сльози багатих” любителів телесеріалів. Добротно видані чорні томики із золотим тисненням були прикрасою прилавка. Рита мала у своїй бібліотеці кілька книжок з цієї серії – у м’якій палітурці, видрукуваних на поганому папері, поганим шрифтом, дешевих, а тому доступних широким верствам населення, до яких належала й Рита. А як було б добре мати всю колекцію – ту, яка коштує дві Ритиних зарплатні. Якось Рита навіть спробувала відкладати гроші, але швидко відмовилася від цього задуму, бо й так на всьому економила.

Сьогодні, бачачи, що господарка книжок не в дусі, Рита не стала зупинятися біля її прилавка. Ще чого доброго висміє! Так завжди робили продавці, коли хтось із покупців тільки дивився товар і не купував.

Трохи повештавшись по базару й нічого не купивши, Рита направилася до виходу.

На виході стояли міняйли. Вони маскувалися під випадкових перехожих і раз по раз стиха бубоніли: „Долари, марки! Куплю долари. Дамочко, не бажаєте продати долари?”.

Доларів у Рити не було. За кордон вона ніколи не їздила, а бюджетівської платні не те що на долари, а й на хліб не завжди вистачало. Усі її уявлення про долари вичерпувалися тим, що вони зеленого кольору і на кожній купюрі інший президент. А ще Рита знала, що серед них багато фальшивих, тож необізнаній людині з ними краще не зв’язуватися.

Несподівано для себе Рита зупинилася біля одного з міняйл і тихо запитала:

– Почім долари?

Міняйло – здоровецький парубок з жуйкою ледь не у піврота, не криючись, тримав у руках пачку банкнот. Він здивовано глипнув на Риту і в’їдливо поцікавився:

– У пані є доляри?

– Є, – мужньо збрехала Рита і зашарілася.

Парубок нахабно вищирився і, припинивши на мить жувати, тицьнув брудним пальцем у бік миршавого міліціонера, що бовванів оддалік.

– Піди спитай у нього.

І, задоволений з власної дотепності, голосно розреготався, але нараз подавився жуйкою і довго не міг відхекатися.

„Так тобі й треба”, – подумала Рита і відійшла.

Настрій було зіпсовано, і їй захотілося додому. Вона попрямувала до тролейбусної зупинки, та раптом вклякла на місці. Перед нею стояла машина. Ніколи раніше Рита не бачила такого дива. Пофарбована у бронзовий колір, вона сяяла на сонці, наче золота. І хоча Рита зовсім не розумілася на марках машин, вишукані форми цього авта говорили самі за себе.

„Не інакше, мерседес”, – майнуло в голові у Рити, для якої це слово означало вершину розкоші.

Рита підступилася ближче до машини. Передні дверцята прочинені, але за кермом нікого не було. Несподівано Рита відчула нестримне бажання сісти у водійське крісло, яке мало напрочуд елегантний вигляд. Піддавшись спокусі, вона обережно відкрила дверцята і наступної миті вже розкошувала у кріслі, яке виявилось ще й на диво зручним.

На жаль – чи, може, на щастя, враховуючи пікантність ситуації, – Рита не вміла водити автомобіль. Із захопленням дивилася вона на численні кнопочки, важельки і стрілочки, яким підкорялася велетеньська міць цього чуда техніки. Рука сама потяглася до маленького клавіша, і за мить салон наповнився тихою музикою, що, здавалося, плинула з-під добротної обшивки.

Неподалік від машини, під розлогим кленом, стояло двоє молодиків.

– Поглянь, – кивнув один, штовхаючи ліктем сусіда. – Якась діваха залізла до твоєї машини і, здається, кайфує.

– Симпатична, – посміхнувся другий, не виказуючи бодай найменшої ознаки занепокоєння. – Як ти гадаєш: шефу така сподобається?