Слава ЗСУ!

Варто сказати, що Рита була не просто симпатичною дівчиною. Врода її була загадкова і несподівана. Вдивляючись у її миловиде обличчя, можна було уявити, що їдеш по звивистій дорозі серед дикої природи і на початку шляху навіть не здогадуєшся, які принади чекають попереду. Але в міру просування за кожним поворотом відкриваються нові й нові краєвиди. І ось уже дух забиває від захвату, і серцю в грудях так млосно, і здається, що дорозі цій не буде кінця-краю!

Такою була її дивовижна краса. Не для широкого загалу, а для тонкого поціновувача – того, хто має терпіння її роздивитися.

Отже, зручно вмостившись у машині, забувши про все на світі, Рита захоплено ширяла на хвилях музики і не помічала, що за нею пильно стежать. Отямилася вона лише тоді, коли відчула на плечі чиюсь руку.

Перше, що побачила Рита, була біла пляма сорочки. Обличчя вона роздивилася пізніше. В тому обличчі проглядала якась ледь помітна асиметричність: відразу і не второпаєш, чи то очі дивляться по-різному, а чи ніс скошений набік. Однак усе це зовсім не псувало гарного обличчя незнайомця. Воно здавалося дуже мужнім і водночас по-орлиному хижим: так виглядають герої або розбійники.

– Чи пані, бува, не збирається чкурнути абидесь на моїй машині? – поцікавився незнайомець і продемонстрував у посмішці бездоганно білі зуби.

Дотямивши, що перед нею власник автомобіля, Рита враз збагнула усю безглуздість свого становища: наче дурепа, залізла до чужої машини і ледь не зомліла від щастя!

– Не бійтеся, я нікуди не втечу на вашому авто, – пробелькотіла вона і почервоніла, як школярка. – Я не вмію водити машину.

– Невже? – удавано здивувався власник асиметричного обличчя. – Хто б міг подумати! Ви так професійно сидите за кермом.

Дарма що була знічена, Рита вловила дружні нотки у голосі незнайомця – такий не зчинятиме бучу через дрібниці, і несподівано для себе грайливо всміхнулася:

– А я актриса. Люблю перевтілюватися.

– Та ви що?

Цього разу в голосі незнайомця Рита відчула непідробний інтерес.

– Даруйте! Я … я не професійна актриса! – Рита злякалася, що, забрехавшись, заплутається, бо змалечку була привчена говорити саму правду. – Любителька.

– Це саме те, що треба! – зрадів незнайомець. – Я, між іншим, режисер, і теж, уявіть, не професійний. Оце нещодавно захопився. Працюю в одній приватній студії.

Розмова перейшла у мирне русло, і Рита зовсім осміліла.

– А машина у вас нівроку, – мовила вона, обвівши захопленим поглядом салон. – Яка марка?

– Мерседес.

– Я так і думала, – машинально відказала Рита.

– Хочете покататись? – підморгнув режисер.

Рита насторожилася: „З якого дива він такий ласкавий?”

– Ні, дякую, – вона міцніше притисла до живота свій затертий пакет із самотньою пляшкою молока, яке, мабуть, уже скисло. – Я краще піду.

– Злякалися? – посміхнувся незнайомець. – Цілком слушно. В наш час не можна довіряти першому стрічному. А знаєте що: давайте я вас озброю, і тоді вам не буде страшно.

По цих словах він просунувся у салон, перегнувся через Ритині коліна і витяг з „бардачка” мініатюрний дамський пістолет з інкрустованим руків’ям.

– Тримайте.

Рита спантеличено витріщилася на незнайомця. Потім перевела погляд на пістолет.

– Вмієте користуватися зброєю? – поцікавився режисер, вочевидь вдоволений її збентеженістю.

Замість відповіді Рита обережно взяла пістолет, уважно його роздивилася з усіх боків, потім упевненим рухом перевірила обойму і клацнула запобіжником.

Настав час дивуватися незнайомцю.

– Я бачу, ви профі. Чи, може, знову удаєте?

– Цього разу не удаю, – холодно відказала Рита, опустивши руку з пістолетом собі на коліна. „Нехай знає, що я не якась там тютя”.

У її словах не все було правдою. Звичайно ж, професіоналом вона не була, проте стріляти вміла – ще школяркою кілька місяців відвідувала секцію стрільби.

„Якщо почне чіплятися, буду стріляти”, – вирішила вона.

– Ну що ж, бачу, що тепер ви згодні, – посміхнувся режисер. – Тоді пустіть мене за кермо.

Не випускаючи з рук пістолета, Рита перебралася на сусіднє крісло і зручно вмостилася. Режисер позиркував не неї з цікавістю. Сівши у водійське крісло і зачинивши дверцята, він повернувся до Рити.

– Будьмо знайомі: Володимир.

– Маргарита, – посміхнулася дівчина.

– Дуже приємно, – режисер галантно припав устами до її руки. Рита ледь не зомліла від такого чемного обходження.

– І куди ж ми поїдемо? – Володимир завів двигун.

– А куди завгодно, – безтурботно озвалася Рита.