Слава ЗСУ!

Щось подібне Рита не раз бачила у комерційних магазинах, але ціна була такою, що дівчина тут же відводила очі, хоча інтуїтивно відчувала: така річ їй надзвичайно пасувала б.

Рита натягла сукню, і вона елегантно окреслила фігуру. На плечі Люся накинула горжетку з песця. Маленький чорний капелюшок з вуаллю доповнив вбрання.

Недбало затягуючись цигаркою, модистка простягнула Риті туфлі на шпильках.

– На, взуйся, – пропахкала вона. – Росточку в тобі малувато.

Сунувши ноги в туфлі, Рита повернулася до дзеркала і завмерла від захвату. На неї дивилася незнайома жінка, що наче зійшла зі сторінок останнього номеру журналу „Бурда”. Рита підозрювала, що гарний одяг змінює вигляд того, хто його надягає, але ж не настільки! Невже це та сама лаборантка у штопаному-перештопаному халатику, яка щодня засмоктує клізмочкою до піпетки смердючу каламутну рідину?

Люся задоволено прицмокнула.

– Піди покажись Володимиру, – звеліла вона.

Володимир сидів у кріслі й курив. Артистично відводячи руку із сигаретою далеко вбік, він ще й випускав при цьому рівненькі кільця диму. Побачивши Риту, режисер завмер. Затим безцеремонно охопив її поглядом з ніг до голови, наче прицінюючись. Жодна деталь не залишилася непоміченою. Зауваживши, як хижо зблиснули при цьому його очі, Рита зіщулилася. Ніздрі Володимира тремтіли, у погляді з’явилося щось лихе.

„Темпераментний типчик”, – Рита мимоволі здригнулася.

Зберігаючи ту саму незворушну позу із недонесеною до рота сигаретою, Володимир захоплено вигукнув: „Грандіозно!” – і несподівано продекламував:

– Ой, Рита, Рита, Риточка, не дівчинка, а квіточка!

Вільною рукою він послав Риті повітряний поцілунок і широко всміхнувся. Рита посміхнулася йому у відповідь. Напруження, що виникло через хижий зблиск його очей, вмить розвіялося. Очі його вже не блищали, а навпаки, якось зблякли і затуманилися. Посмішка приваблювала. І чого хвилюватися? Володимир, зрештою, такий чемний і вихований. Вона йому сподобалася, і він хоче знімати її у своєму фільмі. Що ж тут поганого? Люся теж – така проста і мила. Чому ж їй трішки не по собі?

Коли мама була ще жива, вона часто повторювала: „Доню, не довіряй вродливим хлопцям”. Справедливість цієї гіркої істини мама перевірила на собі, коли залишилася одна з немовлям на руках, а красень-татко у матроській тільняшці повіявся на білому кораблі у далекі світи, так більше і не згадавши про довірливу сільську дівчину.

Доживши до своїх дев’ятнадцяти літ, Рита дійшла висновку, що чоловікам – однаково чи це красень, а чи потвора з цап’ячою борідкою – взагалі не можна довіряти, а надто якщо Господь Бог наділив тебе симпатичним личком і знадливими формами. Скількох же претендентів відвадила Рита від своєї двокімнатної квартири, у якій після смерті мами вона зосталася зовсім одна! Перші, захопившись попервах її жіночою вродою, згодом ледь не втрачали свідомість на порозі її оселі з усіма зручностями і робилися такими нудотно лагідними, що Риту аж вивертало. Цим вона одразу давала відкоша. Другі тримали себе в руках, але прискіпливі погляди, якими вони обмацували її старі шпалери і подряпані меблі, красномовно свідчили, що квартира зацікавила їх куди більше, ніж сама господарка, і що у своїй уяві вони вже по-хазяйськи упевнено викидають старі ліжка та роблять належну перестановку. І з цими Рита розставалася без жалю.

Тільки раз Риті трапився путній хлопець. Його звали Юрком. Вони разом навчалися в інституті. Юрко не виявляв бодай найменшого зацікавлення з приводу її житла і завжди охоче ремонтував зламані стільці та праску, яка невідомо чому весь час перегорала. Інколи навіть допомагав кухарювати. Він не ялозив жадібним поглядом її відкрите тіло, коли вони загоряли на пляжі. Він шанував Риту як богиню. Однак серцю, як мовиться, не накажеш – ніяких почуттів, крім дружніх, Юрко в ній не збудив.

Був іще Толік. Ах, Толік, мрія дитинства! Рита любила Толіка, наче божевільна. По суті, це було її перше кохання. Але Толік мав таку розсудливу неньку! „Хіба можна одружуватися з дівчиною, в якої паралізована мати? Це ж може передатися в спадок! Ти що, хочеш залишитися з купою дітлахів і хворою дружиною на руках?”

Дурень ти, Толік! Я здорова, як віл, а маму мою паралізувало від тяжкої праці, тому що вона все життя тягнула за двох – за себе і мого красеня-татуся, аби він провалився!

Попри мамині застереження, Риті все ж таки подобалися вродливі чоловіки з лагідними очима. Щось подібне вона якось бачила у кіно. „От би в житті з таким зустрітися, – мріяла Рита. – І нехай він буде не дуже бідним, і нехай він буде ого яким сильним, щоб міг захистити мене від усього-усього поганого!”

Щоправда, Володимир не зовсім той, про кого Рита мріяла. Його врода зухвала і хижа, і немає у ній тієї знадливої ніжності, яка йде від теплого серця. Зате він багатий і вихований, і Риті з ним надзвичайно легко.

Отож, відкинувши останні сумніви, вона почала захоплено приміряти все, що пропонувала їй Люся. Залежно від того, у що вона вбиралася, Рита, ніби справжня акторка, чи то сором’язливо опускала очі, а чи гордо розводила плечі і по-королевськи велично тримала голову, а чи схилялася у реверансі, а чи задирала платтячко ледь вище, ніж те належить у пристойному товаристві, і при цьому хитрувато посміхалася Володимиру. Режисер був у захваті. Люся курила і посміювалася, вдоволена з того, яке враження справило її вбрання на клієнтку.

Наостанок Рита приміряла прозорі мереживні трусики і таку ж грацію, але, несподівано знітившись, Володимиру показувати не стала. Це розвеселило Люсю, і вона дружньо поплескала Риту по плечу:

– Вірно, дівчинко, не все одразу.

Додому Рита повернулася з двома валізами, повними речей. Володимир допоміг занести їх до квартири.

– Ну от, входитимеш в образ, – весело мовив він, схвально позираючи на Риту. – Завтра і увесь наступний тиждень мене не буде. Ти поки що домовляйся зі своїм начальником стосовно відпустки, а наступної неділі я за тобою заїду.