Слава ЗСУ!

З ВОЛІ ВИПАДКУ

Хтось, – сусіда по купе? – торкнувся його плеча й нагадав, що прибули. Справді, поїзд стояв на кінцевій станції.

Він спустився зі своєї полиці, одягнув піджак, пальто, механічно взяв портфель, і спорожнілим вагоном попрямував до виходу.

Ступив на перон, і мало не зойкнув од болю в голові. Його занудило, світ поплив перед очима. Таки надто щиросердно попрощалися з ним учора колеги, проводжаючи на поїзд.

\"Кляте містечко...\", – звинуватив осудливо власну нерозважливість, простуючи підземним переходом до привокзальної площі. Щось занепокоїло його, коли поглянув на великий годинник, який висвічував, окрім часу, дати, дні тижня й рік. Одначе легке запаморочення змусило якнайшвидше підкликати таксі.

Потерпаючи, щоб не знудило, видобув із портфеля пляшку мінеральної й дорожню склянку. Випив, і йому трохи попустило. Прагнув якомога скоріше опинитися вдома, взяти душ, а потім добре виспатися. Поглядав обабіч у вікна: вулиці, якими їхали, здавалися сьогодні незнайомими, намагався придивитися до всього уважніше та не вдавалося мигтіння перед очима посилювало хворобливий стан. До горла підкочувало. \"А най тобі\", – майнуло в голові. І ковтнув просто з пляшки...

Невдовзі машина спинилася, він вийшов, і ступив сходинками до свого парадного. Хотілося й не хотілося додому. Волів би на широкий простір, вдихнути на повні груди, позбутися бридкого звередження... Але ж душ, м’яке ліжко і рятувальний сон... Якби ще й не гнітюче передчуття, що переслідувало його, відколи сів у таксі і назвав адресу будинку, вимовивши її, як не свою...

Біля ліфта побачив іменний покажчик мешканців квартир. Прочитав там, ніби вперше, своє прізвище. Натиснув у кабіні потрібну кнопку, піймавши себе на тому, що не уявляє, скільки часу забере підйом. На майданчику перед квартирою світла було замало, і мусив перебрати всі ключі, доки відчинив.

Клацнув у передпокої вимикачем і огледівся нечіпким погдядом. Не роздягаючись, зайшов до кімнати, потім до спальні. Мимохіть відзначив, що недовго був у від’їзді, а почувається мало не чужим у власному домі. Втім, годилося не рефлексіям своїм дивуватися, а випити міцного чаю з молоком, стати під душ і – в ліжко, доки фізичне збридження не переросло в настроєве.

Прокинувся надвечір. Не розплющуючи повік, прислухався до свого тіла й переконався, що більш-менш оговтався. Звівся на ліктях, але дрібні молоточки так різко вдарили у скроні, що впав на подушку. Чекав, заплющивши очі, доки вгамуються...

Коли очутився, здалося, буцім хтось чатує за дверима. Вони й справді прочинились. Крізь повіки побачив, як тихцем увійшла дружина. Обличчям відчував її погляд. \"І чого б то я так видивлявся?\" – нетерпеливився він, роздумуючи, як повестися. Знав, що у його погляді, коли розплющить очі, буде замало теплоти задля такого моменту. І все ж мусив зрештою вставати, дружина, вочевидь, настановила собі дочекатися цієї миті.

Він звів руку, ніби спросоння торкнувшись чола, зітхнув і розклепив очі, намагаючись найщиріше зобразити радість од приємної несподіванки бачити її. Вираз

обличчя дружини дивно не пасував до ситуації. Це його здивувало, навіть стривожило. Чому вона заплакана?

– Я тут розіспався з дороги...

Сльозини знову збігли по її щоках, а на губах заграла недовірлива усмішка. Подумалось йому, що відвик за час відрядження від обличчя дружини.