Слава ЗСУ!

– Як тобі велося? – запитав якомога тепліше, але, здалося йому, власний голос шарується крижаними скалками.

– Хіба ж я жила без тебе? – видихнула вона, і сльози потекли з її очей частіше. Надто багато було в її поведінці гіркої патетики. Не знаходив їй пояснення, та, припускаючи, що підстави для неї все ж таки є, переймався дражливим невдоволенням собою, бо, з усього видно, мав би розуміти її схвильованість.

– Зайшов додому і, знаєш, дивно: відвик за цей час од нашої квартири.

– Ти помітив, я нічого не міняла. Все на своїх місцях, як здавна...

– Так, так, спасибі, – мовив механічно, силкуючись збагнути, що насторожило в її словах.

Дружина ступила крок ближче і рвійно обняла його. Припала обличчям і цілувала часто, зрошуючи слізьми.

– Годі-бо! – він виструнчився на рівні. Дедалі більше почувався з нею, як у розрідженому повітрі.

– Я ж звелася нанівець! Ти собі й уявити цього не можеш!

– За цю дещицю часу? – віджартувався.

– Мені і його було задосить, – сказала вона схлипуючи. Пригладила його волосся, любовно зазирнула в очі. – Боже, який ти рідний! – і, засоромившись під його допитливим поглядом своєї розчуленості, піднесла руки до зачіски, щось поправила і, згадавши, підхопилась: – Я тобі наготувала зміну білизни!

Він побачив її, складену в узголів’ї, а поруч свій костюм для урочистостей. Отже, дружина порядкувала тут, доки він спав, спостерігаючи, певно, за ним. Усе ще не міг збагнути її надмірної радості з приводу його повернення.

Мовчки вдягнув на себе наготоване. Аж тепер помітив, що й дружина вдяглася надто вишукано, як для вечора в сімейному колі.

– Ходімо? – спитала вона. Прозвучало це, мов запрошення до чогось важливого. Вони перейшли до великої кімнати і він розгублено спинився перед заставленим наїдками столом. Збентеження його досягло межі. Не міг знайти логічного мотиву всьому, що відбувалося.

Дружина запалила свічки на столі, вимкнула світло, лишивши тільки бра на стіні.

– Хай буде все, як давніше!

– Я зворушений, – сказав, щоб не мовчати.

Вона поставила платівку – когось із давніх композиторів, і з її погляду він зрозумів, що його мусив би приємно схвилювати такий вибір.

Маленький сімейний бенкет минав, як священнодійство, даруючи йому дедалі більше втіхи. Поглядав на обличчя близької жінки навпроти, дослухався струмів, які ріднили його з нею. Помалу хмелів од забутого відчуття домашнього затишку. Спливало з глибини єства бажання довіку не випірнати з літепла її приязні. Зринуло в думці слово любов, поєдналося з теперішнім настроєм, і серце лунко озвалося на нього.

Він підняв келих і розчулено мовив:

– Хай завжди буде між нас отак!

Дві сльозини не втримались і викотилися їй з очей. Тоді він підвівся і, зрушений неусвідомленим пориванням, обійшов стіл, схилився і спив губами ті краплі. Вона заклякла, боячись відповісти на його порух, щоб не розридатися. Благодать опустилася до неї й піднесла понад світом на своїх крилах. І з тієї висоти допевнилася, що її винагороджено більше, аніж того заслуговує.