Слава ЗСУ!

Майже урочисто він вернувся на своє місце, відчуваючи, що хвилю тому здобув –неначе відвоював у когось або чогось – щось важливе для себе. Але наступної миті втіха його вгамувалася. Неначе вийшов із чарівного шатра, дружина ж, не відаючи цього, лишилася там, ніби з ним, і він спостерігав за нею збоку.

Підкорюючись жіночому інстинкту чи з сором\'язливості вона опускала очі до столу ніби для того, щоб запропонувати йому ще якийсь наїдок, а насправді – ховаючи від його погляду надмір свого щастя, бажання кинутися йому на груди, зневаживши урочистий плин вечері. Її спиняли чоловікові очі – спокійні й вивчаючі. Здавалося їй, прагнув догледітись їхнього сокровенного й переконатися, чи не сталося із ним змін. Тож хотілось їй виглядати значливою і ледь сумовитою крізь ласкавий до нього усміх, щоб навіть із її обличчя вичитав, собі на догоду, чим жила весь цей час.

Його уривчасті відповіді, дивна, як для такого випадку, незворушність і погляд, чіпкий або розгублений, коли згадувала про щось давніше, викликали, зрештою, у неї враження, ніби між ними невидима запона. Не дивувалася – хтозна, чого довелося йому зазнати. Не поспішала розпитувати. Натомість, рухома бажанням розворушити почуття чоловіка, змусити їх зазвучати в один голос зі своїми, вела крізь цю завісу свій наступ.

Він у відповідь оддячував їй чуйною посмішкою, доречним запитанням або доброзичливим поглядом. Та чим довше вони спілкувалися, тим більше кортіло йому вияснити привід цього незбагненного для нього застілля. І чомусь побоювався хвилини, коли все з’ясується.

Вона спитала, чи не хоче він курити.

– Можеш у кімнаті, – дозволила, як призволяють гостя незвиклі до цигаркового диму господарі. Та він узяв запропоновані сигарети і вийшов на балкон.

Було прохолодно. Дружина не зважилася податися слідом і стояла на порозі, спираючись об одвірок. Скільки сягало око, мигтіли довкола міріади вікон-світляків. Голова йому пішла обертом від диму і, здалося, варто дещиці зусиль, щоб злинути й розчинитися в цьому мерехтливому морі, яке манило перейти себе з краю в край.

Подумав, що подібна хвилина вже колись була в його житті – давно, либонь, в юності. Не пам’ятав, за яких обставин, але, вочевидь, важили вони для нього багато, бо непрохана сльоза сповзла по щоці. Йому конче забаглося пригадати. Але в скронях дзвінко вистукувало, розростався біль, і він облишив свої спроби. Що й казати, палити йому не варто.

– Ці вогні як море світляків, – обернувся до дружини. – Так і хочеться довіритися їм і розчинитися у безмірі...

Хотів зайти до кімнати і спинився, вражений болісним виразом її обличчя.

– Що тобі? – стривожено вирвалось у нього.

– Ти казав ці слова тоді... перед своїм від’їздом.

– Справді? – наморщив чоло. – Дивно, забув. Ну, та яке то має значення!

Вона зітхнула й затамувала болісний спогад, щоб не вразити його зайве.

Заварила чай у широких чашках. Духмяний запах плив кімнатою, гаряча вільга торкалася губ і мандрувала тілом, як протуберанці розради.

Почувався ледь обважнілим і вмиротвореним: домашній затишок впливає саме так, –означилось у його мозку. Та ось химерний здогад спонукав його зазирнути в очі дружині: вони струменіли погідливістю. Невже передавалась йому від неї? Але прохоплювалися з очей дружини ще й інші навінки – обіцяння й сподівання чогось. Напнулися між них струни, ще хвилину тому безгучні.