Слава ЗСУ!

Вона помітила, як по ясному лицю чоловіка від кутиків уст до надбрів’я перейшла тінь. Була певна – то знак утоми, що налягала його тіло й душу. Вижаліла б її до краплі! Хитнулася зречено до нього, і він зауважив той порух. Саме тоді остаточно згніздився в ньому острах, що має статися щось значиме для них обох...

Не добачила в його очах найменшого відгуку на своє поривання. Підняла келих із шампанським і видзвонила ним об його, піднесеним назустріч. Та навіть це не переконало її, що ніякої стіни між ними не існує.

На мить нею опанувала нехіть до всього – і до самої себе, і до нього, й навіть до життя. Та похопилася з ляку зурочити власне щастя, картаючи себе за слабкодухість. Бо ж важливо тільки те, що у них попереду, і слід вірити в нього без сумнівів.

Схвильована власною настановою, звелася, підхопила кілька порожніх тарілок, аби винести до кухні. Але, не ступивши й кроку, притнула їх край столу і вклякла біля його ніг, схиливши голову на коліна. Він завмер із несподіванки, настерігаючи в собі, як затоплює його зеленава повінь, застеляє очі, вкутує мозок і раптом сплесками біло-голубого вихопилися з неї дорога, луки, автомобіль над озером і юнак з дівчиною. Вони щасливі!..

Рука його, торкнувшись м’якої хвилі її волосся, ніби діткнулася того щастя і повірив у свою причетність до нього.

Біло-голубе видіння спливло з-перед очей, його заступила нестерпна печія в мозку, в роті пересохло й забракло повітря, аж доки лице його остудили ніжні доторки її губ, скресивши незбагненним чином тугу за цілим світом і бажання прихистити цю жінку від скорбот і жалів.

Виціловував її, доки висушив гіркотливий солонець на віях, а вона, схлипуючи сміхом, пригорталася до нього міцніше. Відчував, як зароджувалося в ньому щось гарне, здатне піднести їх обох над небо. Набрати б у пригорщу й хлюпнути на все їхнє майбуття.

Ласкаво звів до себе обличчя дружини і торкнувся її чола довгим поцілунком. Вона самозабутньо припала до його вуст і не відсторонювалась, доки привид страху не відлинув геть, а вони обоє почули в собі безконечне чекання, заповнити яке могли тільки навзаємин одне одному.

Вона відсторонилась, торкнулась його руки і той порух промовив до нього багато, бо, коли випросталася, звівся й він...

Був ніжний, як і раніше, але пізнавав її, мов бачились уперше, і тому його пристрасть – обдаровуючи тіло розкішшю – здалася їй не освяченою духовним взаєморозумінням. Можливо тому, коли випустив її з обіймів, сказала давно тамоване:

– Якби ти тільки міг уявити, що було зі мною два роки тому, коли повідомили, що ти... – зрушена спогадом пригорнулася до нього і – заклякла, налякана тим, як судомно здригнулося його тіло і спружилося на камінь. Мовчав, очікуючи її наступних слів. Та мовчала й вона, одним спалахом уяви дізнавшись присутності якоїсь страшної загадки.

– Який ти випадок маєш на увазі? Я щось призабув... – удавано спокійно поцікавився він.

Гарячково міркувала, як оминути небезпечну тему.

– Ти повернувся трохи дивний, – тепло торкнулася губами його вуха. – У тебе якісь прикрощі?

– Нічого такого, – відповів упевнено. І, розуміючи, що вона уникла запитання, поскаржився: – Чудно мені з самого себе після цього відрядження. Неначе заслабував на пам’ять. Відколи прокинувся в поїзді... Добре, хоч відіспався – голова перестала боліти. Хай горять вони ті відрядження!..