Слава ЗСУ!

– Це минеться, просто виснажився... Забула, як те місто називається, де ти був, – поцікавилась буцімто мимохіть, не видавши голосом внутрішнього дрожу, що дедалі більше проймав її.

– Таке собі маленьке містечко, там філія наша розташована, – почав розгонисто і спіткнувся: не згадав його назви.

– Любомль? – підказала вона.

– Авжеж! Саме так, – ствердив зраділо, але почуте слово анічогісінько не викликало в уяві. – Господи, та що ж це таке! – зойкнув розпачливо. – Мовби й не бував там...

– Мав би чим перейматися! – намагалася надати своєму голосу безтурботності. – Якби тобі добре повелося в цьому відрядженні – не поспішав би про нього забувати...

– Які два роки ти мала на увазі? – запитав, чіпляючись за її слова, бо розходилась у його душі хитавиця і мусив здобути собі хоч якусь твердь.

– Облишмо це, нічого важливого, – гладила його волосся, обличчя, – нічого важливого. Потім... Давай краще спати...

Скоро він заснув, а вона не склепила очей до ранку. При світлі нічника стривожено розглядала його, сподіваючись розвіяти лихий здогад. Потім вимкнула світло і дослухалася з темені звістки чи знаку на свої страхи. Знову пригадувала до дрібниць події дворічної давності, починаючи з того, як він виїхав ненадовго у відрядження до невеличкого містечка, куди поїздом було – одну ніч. У той день, коли мусив повернутися, надійшла телеграма, що її чоловік загинув у залізничній катастрофі. Саме поспішала на роботу, нервувалася, що не зможе зустріти його вдома, вже стояла у дверях, коли з’явився поштар. Побачивши, як вона, прочитавши телеграму, сполотніла й опустилася нежива на підлогу, викликав невідкладну медичну допомогу. Її забрали до лікарні, де гіпнозом та голкотерапією два тижні одволодували від нервового потрясіння.

Згодом вона звернулася в установу, в якій працював чоловік, дізнатися, де його поховали. Вони й самі до пуття нічого не знали. Сказали тільки, що в тому містечку, звідки вирушав поїзд. Поїхала туди, й там їй співчутливо пояснили, що за подібних обставин сповіщають родичів або ж на роботу. Якщо за тілом ніхто не зголошується, то його віддають на кремацію...

Зв’язувала в один ланцюжок усе, із чого складалося її життя після тієї телеграми й аж до сьогоднішнього дня, коли, повернувшись з роботи, виявила, що двері незамкнені – що б то мало означати? – і побачила в спальні свого чоловіка. Живісінького! Спав, ніби щойно повернувшись із відрядження. Стояла й стояла над ним, не вірячи в справжність картини, переборюючи бажання кинутись йому на груди, розбудити, розридатися, не стримуючи сліз. Він зовсім не змінився. Здавалось, навіть помолодшав, таким чистим і безхмарним було уві сні його обличчя.

Доки чоловік спочивав, пережила за обох перше хвилювання від зустрічі. Вийшла до іншої кімнати й наплакалась на дивані, дорівнюючи себе, вибиту горем, до несподіваної радості. Щось незбагненне чинилося з її життям... Переможена раптовою втомою, подумала, що ладна заснути зараз вічним сном.

Вона й справді заснула й прокинулася, коли автоматично ввімкнувся телевізор, запрограмований на чергову серію фільму. Знетямлено підвелась і пригадала: у спальні її чоловік. Радість наплила й відтрутила геть давні страждання. Наполохана тим, що він міг уже прокинутися й побачить її нечупарою, метнулася тихцем до ванної, прибрала волосся, підфарбувала обличчя, тішачись, давно не зазнаваною потрібністю і вправністю власних рухів.