Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— Серце такий самий м'яз, як інші,— сказав полковник.— Тільки головний. Він працює, як точний механізм. Лихо в тому, що його не можна віддати в гарантійний ремонт. А коли він зупиниться, ти цього й не знатимеш. Просто помреш — і край.

— Не кажи такого, будь ласка.

— Ти ж сама спитала,— сказав полковник.

— А в цього рябого з кумедним лицем? У нього такого не буває?

— Звичайно, не буває,— сказав полковник.— Якщо він посередній письменник, то житиме вічно.

— Звідки ти знаєш? Ти ж не письменник.

— Хвалити бога, ні,— сказав полковник. — Але я дещо читав. Поки ти ще не жонатий, то маєш доволі часу для читання. Може, й не так багато, як у моряків торговельного флоту, але все ж таки чимало. Я можу відрізнити здібного письменника від посереднього і запевняю тебе, що посередній письменник живе дуже довго. Всім їм треба призначити пенсію по старості.

— Облишмо цю розмову. Мені тяжко це слухати. Краще розкажи мені якусь історію.

— Я знаю їх сотні. I всі правда.

— Розкажи хоч одну. Потім доп'ємо вино і поїдемо кататися в гондолі.

— А тобі не буде холодно?

— Ні, не буде.

— Що ж тобі розповісти? — сказав полковник.— Тим, хто не воював, нудно слухати про війну. Крім того, що вигадують брехуни.

— Мені б дуже хотілося почути, як ви брали Париж.

— Чому? Тому, що я сказав, ніби ти схожа на Марію-Антуанетту перед стратою?

— Ні. Хоч мене й потішив цей комплімент і я знаю, що в профіль ми трохи схожі. Але мене ніколи не везли на страту, і я хочу, щоб ти розповів мені про Париж. Коли когось кохаєш і він для тебе герой, завжди цікаво почути, де він був і що робив.

— Будь ласка, повернись у профіль, — попросив полковник,— і тоді я все розповім. Gran Maestro, чи ще щось лишилось у цій нікчемній пляшці?

— Ні,— відповів Gran Maestro.

— Тоді принесіть ще одну.

— Я вже її заморозив.

— Чудово. Несіть її сюди. Отже, доню, ми відірвалися від колони генерала Леклерка в Кламарі. Вони пішли на Монруж і Пор-д'Орлеан, а ми рушили на Ба-Медон і захопили міст Пор-де-Сен-Клу. Тобі не нудно слухати такі подробиці?

— Ні, ні.

— Шкода, що нема карти.

— Розповідай далі.

— Ми захопили міст і передмостові укріплення на тому боці річки, скинувши в Сену німців, які обороняли міст,— і живих, і мертвих.— Він трохи помовчав.— Так, міст вони нам просто подарували. Його треба було підірвати. Німців ми скинули в Сену. Та, здається, там були самі писарі.

— Далі.

— Наступного ранку нас повідомили, що німці укріпилися в кількох місцях, стягнули на Мон-Валер'єн артилерію, а на вулицях повно танків. Якоюсь мірою це була правда. До того ж нам наказали не поспішати, бо Париж мав узяти сам генерал Леклерк. Виконуючи наказ, я просувався якнайповільніше,

— А як це робиться?

— Припиняєш атаку години на дві й попиваєш собі шампанське, хто б його не підносив — патріоти, колабораціоністи чи просто захоплені громадяни.

— Невже там не було нічого величного й разючого, такого, про що пишуть у книжках?

— Звичайно, було. Саме місто. Люди нетямилися від радощів. Старі генерали походжали вулицями в поїдених міллю мундирах. Та ми й самі раділи, що нам не довелося битися.

— Хіба вам так і не довелося битись?

— Лише тричі. Та й то не по-справжньому.

— Всього тричі, щоб узяти таке місто?

— Доню, ми дванадцять разів вступали в бій від Рамбуйє до Парижа. Але справжніх боїв було тільки два. Під Туссюле-Нобль і під Лебюком. А решта — просто приправа. А втім, мені й не треба було битися, за винятком цих двох сутичок.

— Розкажи мені про справжні бої.

— Скажи, що ти мене любиш.

— Я люблю тебе,— сказала дівчина. — Коли хочеш, можеш надрукувати про це в Gazzettino. Я люблю твоє жилаве, худе тіло і твої дивні очі, що лякають мене, коли в них спалахує злість. Я люблю твою руку і всі твої рани.

— Тепер і я повинен сказати тобі щось дуже приємне,— мовив полковник.— Насамперед я хочу сказати, що дуже тебе кохаю.

— А чому б тобі не купити трохи доброго скла? — спитала раптом дівчина. — Ми можемо разом поїхати в Мурано.

— Я зовсім не розуміюся на склі.

— Я можу тебе навчити. От було б весело!

— У нашому мандрівному житті навряд чи потрібне коштовне скло.

— А коли ти підеш у відставку й оселишся тут?

— Тоді й придбаємо.

— А я б хотіла, щоб це було сьогодні ж.

— Я теж, але сьогодні це сьогодні, а завтра я поїду полювати на качок.

— А мені можна поїхати з тобою?

— Якщо Альваріто запросить тебе.

— Я можу його примусити.

— Сумніваюсь.

Попередня
-= 36 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!