Слава ЗСУ!

— Ні.

— Поцілуй мене ще раз, будь ласка.

— Тут «будь ласка» зайве.

— Скоро, мабуть, і я стану зайвою. Якщо ти помреш, то хоч не зможеш мене кинути,

— Ну, це трохи нечемно,— сказав полковник,— Припни свого язика.

— Я стаю нечемою, коли ти нечемний,— відповіла вона.— Ти ж сам хочеш, щоб я хоч трошки скидалася на тебе.

— Я хочу, щоб ти була сама собою. Я люблю тебе всім серцем, щиро й навіки.

— Іноді ти дуже вдало говориш приємні речі. А що, коли це не секрет, у тебе сталося з дружиною?

— Вона була жінка честолюбна, а я дуже часто бував у від'їзді.

— Ти хочеш сказати, що вона покинула тебе через честолюбство, а тебе ніколи не було вдома через твою службу.

— Атож,— відказав полковник, згадуючи минуле майже без гіркоти. — Честолюбства в неї було більше, ніж у Наполеона, а таланту — як у зразкової студентки.

— Хоч би що воно означало, — докинула дівчина. — Але не говорімо про неї. Я шкодую, що запитала. Вона, мабуть, сумує за тобою.

— Ні, вона надто самовпевнена, щоб за кимось сумувати, вона й заміж вийшла, щоб пролізти у військові кола й зав'язати знайомства, корисні для її професії чи то пак для її мистецтва. Вона була журналістка.

— Це така огидна професія! — вигукнула дівчина.

— Твоя правда.

— Як ти міг одружитися з журналісткою, що не схотіла зректися свого ремесла?

— Я ж казав, що у мене в житті бували помилки,— відповів полковник.

— Поговорімо про щось приємне.

— Гаразд.

— Ні, це жахливо! Як ти зважився на таке?

— Не знаю. Я міг би розповісти докладно, та краще облишмо цю розмову.

— Гаразд, облишмо. Все-таки я не думала, що це так жахливо. Ти більше не зробиш такої дурниці?

— Обіцяю тобі, серденько!

— I ти з нею ніколи не листуєшся?

— Звичайно, ні.

— Ти не розкажеш їй про нас? А то вона ще напише про це в газетах.

— Ні. Колись я їй дещо розповідав, а вона про це писала. Але то було в іншій країні. Та й до того ж вона вже вмерла.

— Справді вмерла?

— Безповоротно. Наче Феб Фінікійський. Хоч сама вона ще не знає цього.

— А що, якби ми з тобою зустріли її на П'яцці?

— Я подивився б повз неї і не помітив би її. Хай знає, що вона померла.

— Дякую тобі,— сказала дівчина.— Ти ж знаєш, як важко недосвідченій дівчині змагатися з жінкою чи з пам'яттю про іншу жінку.

— В мене нема іншої жінки,— сказав полковник, і очі його затуманились прикрими спогадами.— I немає пам'яті про іншу жінку.

— Дякую тобі,— знову сказала дівчина.— Коли оце ти дивишся на мене, я вірю, що це правда. Але краще ніколи не дивись на мене так і ніколи не думай так про мене!

— Давай спіймаємо її й повісимо на високому дереві! — запально вигукнув полковник.

— Ні, краще забудьмо про неї.

— Я її вже давно забув,— сказав полковник.

I, як не дивно, це була правда. Дивно тому, що на якусь мить вона з'явилася в кімнаті і мало не зчинила паніки; і це вже справді дуже дивно, подумав полковник. Він-бо знав, що таке паніка.

Але тепер вона пішла, навіки і без вороття, розжалувана й вигнана згідно з рапортом в одинадцяти примірниках, до якого додані три примірники офіційного, завіреного в нотаріуса свідоцтва про розлучення.

— Я її забув,— сказав полковник. Це була щира правда.

— Я дуже рада,— сказала дівчина,— Не розумію, як її взагалі пустили до готелю.

— А ми таки з тобою схожі,— сказав полковник. — Та годі вже про це, хай йому грець!

— Ну що ж, можеш її повісити, якщо ми через неї не можемо побратися.

— Я її забув,— сказав полковник.— Може, вона роздивиться себе гарненько в дзеркалі й повіситься сама.

— Тепер, коли її вже нема тут, не треба бажати їй зла. Але, як справжня венеціанка, я хотіла б, щоб вона померла.

— I я теж,— сказав полковник.— А що вона не вмерла, то забудьмо її назавжди.

— Назавжди і на віки вічні,— сказала дівчина.— Чи так я сказала? По-іспанському це буде para siempre.

— Para siempre і таке інше,— додав полковник.

Розділ XXVIII

Вони мовчки лежали поруч, і полковник чув, як б'ється її серце. Приємно чути, як б'ється її серце під чорним светром, що їй сплела якась родичка, і відчувати на здоровій руці її темне волосся, довге й важке. «Та хіба ж воно важке,— думав він,— воно ж легесеньке, як пух». Вона лежала, тиха й лагідна, і все, що було їм дароване, міцно єднало їх. Він ніжно й жадібно поцілував її в уста, і все ніби раптом завмерло, і лишилося тільки відчуття нерозривного єднання.

— Річарде,— озвалася дівчина.— Жаль, що в нас усе так виходить...

— А ти ні за чим не шкодуй,— сказав полковник.— Не думай про втрати, доню.