Слава ЗСУ!

— Скажи ще раз.

— Доню.

— Розкажи мені щось хороше, щоб мені було про що думати весь наступний тиждень, і щось повчальне про війну.

— Облишмо війну.

— Ні. Я повинна більше знати про неї.

— Я теж повинен,— сказав полковник.— Але не про воєнні хитрощі. Якось один наш офіцер на генеральській посаді всілякими підступами роздобув план пересування військ противника. Він знав наперед кожен його крок і провів таку блискучу операцію, що йому віддали під команду куди достойніших людей. Ось чому нас і били якийсь час. А ще через те, що в суботу й неділю ми звикли байдикувати.

— Сьогодні якраз субота.

— Я знаю,— сказав полковник.— Лічити до семи я ще не розучився.

— Чому ти зразу сердишся?

— Неправда, Просто мені вже за п'ятдесят, і я добре знаю, що й до чого.

— Розкажи мені щось про Париж, я люблю цілий тиждень думати про тебе й про Париж.

— Доню, чого в тебе весь час Париж на думці?

— Я була в Парижі і знову поїду туди. Це найпрекрасніше місто в світі після нашого, і мені хочеться знати про нього якнайбільше.

— Ми поїдемо разом, і там я все тобі розповім.

— Добре. А зараз розкажи мені хоч трошки, щоб вистачило на цілий тиждень.

— Здається, я вже розповідав тобі, що Леклерк був високородним пронозою. Дуже хоробрий, дуже пихатий і страшенно честолюбивий. Я тобі вже казав, що він помер.

— Так, казав.

— Вважають, що про мертвих не годиться говорити погане. А по-моєму, саме про мертвих треба говорити правду. Я ніколи не говорю про мертвих того, чого не сказав би їм за життя. Навпростець,— додав він.

— Не треба про нього говорити. Я вже розжалувала його подумки.

— То що ж тобі розповісти? Щось барвисте?

— Так, так, будь ласка. В мене дуже поганий смак, я весь час читаю ілюстровані журнали. Та коли ти поїдеш, я цілий тиждень читатиму Данте. I щоранку ходитиму до церкви. Це, мабуть, поможе.

— А перед обідом навідуйся до «Гаррі».

— Гаразд,— сказала вона.— Розкажи щось барвисте.

— А може, краще трошки поспимо?

— Хіба можна спати, коли у нас лишилося так мало часу! Ляжемо ось так,— сказала вона й уткнулася головою йому в шию, під підборіддям, аж він мусив відхилитися назад.

— Ну тоді слухай.

— Дай мені спершу руку. Я відчуватиму її дотик, коли читатиму Данте й робитиму все інше.

— Данте був гидкий тип. Ще гонористіший за Леклерка.

— Атож. Зате писав непогано.

— Так. А Леклерк умів добре воювати.

— Ну, розповідай!

Вона пересунула голову йому на груди, і полковник спитав:

— Чого ти не хочеш, щоб я скинув френча?

— Мені приємно відчувати твої гудзики. Це погано?

— Я був би найпослідущим сучим сином, коли б подумав таке,— сказав полковник. — А у вашій родині хтось воював?

— Усі,— сказала вона.— Завжди. Були й купці, і дожі, ти ж знаєш.

— I всі воювали?

— Всі,— сказала вона. — По-моєму, всі.

— Гаразд. Тоді я тобі розповім усе, що ти захочеш.

— Щось барвисте. Таке, як друкується в ілюстрованих журналах, а то й гірше.

— В «Доменіка дель карр'єре» чи в «Трибуна іллюстрата».

— Іще гірше.

— Спочатку поцілуй мене.

Вона поцілувала його ніжно, міцно, розпачливо, і полковникові було несила думати ні про бої, ні про барвисті чи дивовижні пригоди. Він думав тільки про неї, про те, що вона почуває, про те, як близько життя межує зі смертю в хвилину найвищого блаженства. Але що воно в біса таке, це блаженство, яке в нього звання і до якої частини воно приписане? I чи не муляє їй чорний светр? I звідки вся оця ніжність, і чарівність, і відданість, і висока гідність, і самозречення, і мудрість дитини? Так, ти міг пізнати найвище блаженство, а натомість витяг винову даму.

«Смерть — лайно,— думав від.— Смерть приходить до тебе дрібненькими осколками снаряда, зовні навіть не видно, куди вона ввійшла. Іноді вона жахлива. Вона може прийти з сирою водою, з погано натягненим протимоскітним чоботом чи з гуркотом розпеченого до білого заліза, що не втихав ні на мить. Вона приходить з тихеньким потріскуванням, що передує автоматній черзі. Вона приходить з димучою дугою кинутої гранати і різким ударом міни.

Я бачив, як вона падає, відірвавшись від бомботримача і описавши в повітрі химерну криву. Вона приходить в оглушливому скреготі металу, коли ламається машина чи просто відмовляє кермо на слизькій дорозі.

Але я знаю, що до більшості людей вона приходить у ліжку, як протилежність кохання. Майже все життя я прожив у її сусідстві і обділяв нею інших. Та що я можу розповісти цій дівчині цього холодного вітряного ранку, отут, у «Грітті-паласі»?