Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— Що ж тобі розповісти, доню? — спитав він її.

— Все.

— Гаразд,— сказав полковник.— Тоді слухай.

Розділ XXIX

Вони лежали, міцно пригорнувшись одне до одного, на приємно твердуватому, щойно засланому ліжку, і її голова спочивала на його грудях, а волосся розсипалося по його старій, жилавій шиї; і він розповідав:

— Ми висадилися, не зустрівши великого опору. Справжню зустріч нам готували на березі. Потім ми з'єдналися з парашутним десантом, зайняли й закріпили за собою кілька міст і нарешті взяли Шербур. Це було нелегко, операцію довелось провести дуже швидко; керував нею генерал на прізвисько Блискавичний Джо, ти про нього, мабуть, ніколи й не чула. Добрий генерал.

— Далі, будь ласка. Про Блискавичного Джо ти вже мені розповідав.

— Після Шербура у нас усього було вдосталь. Собі я не взяв нічого, крім адміральського компаса,— в мене тоді була моторка у Чізапікській затоці. Нам тоді дістався весь коньяк німецького інтендантства, а дехто з офіцерів привласнив мільйонів по шість французьких франків, що їх друкували німці. Вони були в обігу ще до минулого року; за долар давали п'ятдесят франків, і ті, кому пощастило переслати їх додому,— через коханок чи ад'ютантів,— добряче нажилися на цьому.

А я не вкрав нічого, крім компаса,— мені здавалося, що на війні не слід красти без потреби: це приносить нещастя. Але коньяк я пив і в вільні хвилини вчився читати отой складнючий компас. Компас був моїм єдиним другом, а телефон поглинав усе моє життя. Дротів у нас було більше, ніж к... у Техасі.

— Далі, далі, тільки, будь ласка, без брутальних слів. Цього слова я не розумію і не бажаю розуміти.

— Техас — великий штат,— сказав полковник,— Ось чому я й згадав жіноче населення. Не міг же я взяти для прикладу Вайомінг,— народу там усього якихось тридцять, ну щонайбільше п'ятдесят тисяч, а дротів тих було без ліку, ми тільки те й робили, що прокладали їх і згортали, а тоді знов прокладали.

— Далі.

— Перейдімо зразу до прориву,— сказав полковник.— А тобі не нудно?

— Ні.

— Так от, ми почали отой клятий прорив,— сказав полковник, повернувшись до неї. Тепер він уже не розказував, а ніби сповідався.— Першого ж дня налетіла ворожа авіація і скинула оті цяцьки, що збивають з пантелику радар, і наступ відмінили. Все було підготовлене, але його відмінили. Начальству, звичайно, видніше! Ох, і люблю ж я високе начальство — мов ту болячку!

— Розповідай і не сердься.

— Умови, бачте, були несприятливі,— сказав полковник.— Ну, на другий день ми все-таки стали на герць із ворогом, як кажуть наші двоюрідні брати англійці, що неспроможні прорвати навіть мокрий рушник,— отут і з'явилося над нами славне повітряне воїнство.

Коли ми побачили перші літаки, решта ще тільки злітали із своїх гніздечок на порослому зеленою травичкою авіаносці, що називається Англією.

Вони аж сяяли, ясні й гарні,— на той час захисну фарбу вже позчищали, а може, її й раніше не було. Точно не пам'ятаю.

Так чи інакше, доню, ключі літаків линули на схід, скільки сягало око. Це нагадувало нескінченний поїзд. Вони летіли високо в небі, краса і гордість! Я навіть сказав своєму начальникові розвідки, що той поїзд можна назвати експресом «Валгалла». Тобі ще не набридло?

— Ні. Я немов бачу перед собою той експрес «Валгалла». У нас тут ніколи не було так багато літаків. Хоч вони й налітали. Досить часто.

— Ми стояли на відстані двох тисяч ярдів від вихідного рубежу. Ти знаєш, доню, що таке дві тисячі ярдів перед атакою?

— Ні. Звідки ж мені знати?

— Ось головна ланка експреса «Валгалла» скинула димові бомби, розвернулась і подалася додому. Бомби влучили точно в ціль — вони ясно показали позиції фріців. У них були гарні позиції, і ми їх ніколи не вибили б звідти, якби не той розкішний фейєрверк, що нам довелось тоді спостерігати.

Ну, а потім чого тільки не скинув той експрес на фріців! Пізініше там усе виглядало, ніби після виверження вулкана, а полонені, яких ми захопили, трусилися, наче в пропасниці. То були хоробрі хлопці з Шостої парашутної дивізії, але вони ніяк не могли отямитися, хоч і старались.

Сама бачиш, бомбування було хоч куди. Саме те, що треба, коли хочеш нагнати ворогові смертельного страху.

Одне слово, доню, дув східний вітер, і дим почало відносити в наш бік. Важкі бомбардувальники, бомбили лінію димової завіси, а вона висіла тепер над нами. Отож авіація взялася бомбити нас так само ретельно, як досі фріців. Спочатку це були важкі бомбардувальники, і той, хто там побував, вже не злякається й пекла. Потім, щоб краще підготувати прорив і залишити якнайменше людей з обох боків, налетіли середні бомбардувальники і взялися за тих, хто ще вцілів. Ну, а як тільки експрес «Валгалла» повернув додому, розтягнувшись у всій своїй красі та величі від французького узбережжя через усю Англію, ми кинулися на прорив.

Попередня
-= 55 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!