Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

«Якщо у людини є совість,— подумав полковник,— їй не завадить іноді замислитись над тим, що таке авіація».

— Дай мені келих вальполічелли, — попросив полковник, мало не забувши додати: «будь ласка».— Вибач,— сказав він. — Будь ласка, ляж трохи зручніше, цуцику медовий. Ти ж сама попросила, щоб я тобі розповів.

— Я не цуцик медовий. Ти мене, певне, з кимось сплутав.

— Твоя правда. Ти моя остання, щира і єдина любов. Так? Але ж ти справді попросила мене розповісти.

— Будь ласка, розповідай далі,— сказала дівчина. — Я б хотіла бути твоїм цуциком медовим, але не знаю, що для цього треба. Я ж просто дівчина з Венеції і кохаю тебе.

— Хай буде так,— сказав полковник.— Я теж кохаю тебе. А цей вислів я, здається, підхопив десь на Філіппінах.

— Можливо. Але мені б хотілося просто бути твоєю дівчиною.

— Ти ж і є моя дівчина,— сказав полковник.— Уся, з чубка до п'ят.

— Прошу тебе, не будь нечемний,— сказала вона. — Кохай мене і розповідай усе, як було, але не треба брати це так близько до серця.

— Я розповім тобі все, як було,— сказав він.— У всякому разі, спробую, і хай буде, що буде. Коли вже ти цікавишся цим, то краще тобі дізнатися про все від мене, ніж вичитати з якоїсь паскудної книжки.

— Прошу тебе, не будь нечемний. Просто розкажи мені все, як було, і пригорни мене міцніше, і розказуй усе докладно, щоб скинути тягар із серця, якщо це можливо.

— В мене нема ніякого тягаря на серці. Хіба що спогади про те, як важкі бомбардувальники діють заради тактичної мети. Я нічого не маю проти них, коли вони діють правильно,— навіть якщо вони і сіють смерть. Але для підтримки наземних військ потрібна така людина, як Піт Кесада. От хто дав би їм добрячого штурхана під зад.

— Прошу, не треба...

— Якщо ти захочеш кинути таку стару шкапу, як я, той хлопець завжди стане тобі в пригоді.

— Ти зовсім не шкапа, хоч би що воно означало, і я тебе кохаю.

— Дай мені, будь ласка, дві таблетки он з тієї пляшечки і налий келих вальполічелли, який ти так і не налила, і я розповім тобі далі.

— Не треба. Не треба розповідати, я знаю тепер, що це тобі шкодить. А особливо отой експрес «Валгалла». Я ж не інквізиторка, чи як там називають таких жінок. Давай полежимо тихенько і подивимось у вікно, що там діється на Великому каналі.

— I то правда. Кого обходить ця клята війна!

— Хіба що нас із тобою,— сказала вона й погладила його по голові.— Ось на тобі дві таблетки з квадратної пляшечки. А ось келих вина. Треба буде прислати тобі вина з нашого маєтку. Давай трохи поспимо. Поклади сюди свою руку.

— Здорову чи скалічену?

— Скалічену,— сказала дівчина. — Ту, яку я люблю і згадуватиму цілий тиждень. Я ж не можу взяти її собі, як ти взяв камені.

— Вони лежать у сейфі,— сказав полковник.— Покладені на твоє ім'я,— додав він.

— Давай трохи поспимо і не будемо говорити ані про камені, ані про сумні речі.

— До дідька все сумне,— сказав полковник; очі його були заплющені, голова лежала на чорному светрі, що був йому дорожчий за батьківщину. «Треба ж мати якусь батьківщину,— думав він.— Моя — ось тут».

— Шкода, що ти не президент,— озвалася дівчина.— Ти був би чудовим президентом.

— Президентом? Коли мені було шістнадцять років, я записався в національну гвардію штату Монтана. Але я зроду не носив краватки-метелика і зроду не був галантерейником-банкрутом. У мене нема жодної риси, потрібної президентові. Я навіть опозицію не зміг би очолити, адже мені не треба підкладати під зад телефонні довідники, коли мене фотографують. I я не з тих генералів, що не нюхали пороху. Де там у біса! Я навіть не служив при верховному союзному командуванні. I вкритим сивиною сенатором я теж не буду. Для цього я не досить старий. Адже нами керують усілякі покидьки. Щось схоже на недопитки в пивному кухлі, куди повії накидали недокурків. А на підлозі повно бруду, і на фортепіано бренькає якийсь партач.

— Я не все зрозуміла — я ж бо ще не навчилася як слід по-американському. Але звучить це жахливо. Та ти не сердься. Краще вже я сердитимусь.

— Ти знаєш, що таке галантерейник-банкрут?

— Ні.

— Це не така вже й ганьба. В нашій країні їх чимало. Принаймні по-одному в кожному місті. А я, доню, всього лиш старий солдат, найпослідуща людина в світі. Кандидат до Арлінгтону, якщо мій труп відішлють на батьківщину. Кладовище вибирає родина.

— Арлінгтон гарне місце?

— Не знаю, — сказав полковник. — Мене ще там не ховали.

— А де б ти хотів, щоб тебе поховали?

— Високо в горах, — сказав він, раптом зробивши вибір.— На будь-якій висоті, де ми били ворога.

Попередня
-= 56 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!