Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— Невже ти справді хотіла б піти на війну?

— Не знаю, чи я змогла б. Але я спробувала б, якби ти мене навчив.

— Нізащо в світі! Я просто розповідаю тобі цікаві історії.

— Легенди про загибель королів.

— Ні. У нас їх називають джі-ай51. Боже, як я ненавиджу це прізвисько і як його заялозили! Особливо любителі коміксів. Ті, кого так прозвали, поприходили з різних місць. Більшість проти волі. Не всі. Та всі читали газету «Старз енд страйпс», і неодмінно треба було, щоб там згадали частину, якою ти командуєш, бо інакше тебе вважали невдахою. Я звичайно був невдахою, але ніколи не сердився на кореспондентів,— на отій нараді було кілька дуже гарних. Я не називатиму їхніх прізвищ, а то ще пропущу когось, а це було б несправедливо. Всіх гарних кореспондентів я не запам'ятав. Та були серед них і такі, що ухилялися від військової служби; були шахраї, які репетували, що поранені, коли їх ледь зачіпало осколком, і носили нашивки за поранення, коли потрапляли в автомобільну аварію; були пронози, боягузи, брехуни, злодії й кар'єристи. На нараді не були присутні лише вбиті. Бо й серед кореспондентів теж були вбиті. I досить багато. Та вбиті, як я вже сказав, не прийшли. Зате були там жінки в розкішних мундирах.

— Як же ти все-таки одружився з однією із них?

— Я ж говорив — помилково.

— Розказуй далі.

— У кімнаті було понавішувано стільки карт, що й сам господь бог не подужав би вивчити їх за цілісінький день,— вів далі полковник.— Великі карти, середні й гігантські. Усі ці люди вдавали, ніби легко орієнтуються на них, як, зрештою, і штабісти з указками в руках; указка — це ніби беззадий більярдний кий.

— Не вживай бридких слів. Я навіть не знаю, що воно означає.

— Обтятий чи скорочений,— пояснив полковник.— Нікчемне знаряддя або нікчемна людина. Це давній вислів. Напевно, він існував ще в санскриті.

— Розповідай далі.

— Навіщо? Хіба ганьбу затавруєш словами?

— Коли хочеш, я все занотую. Я можу слово в слово записати все, що чую і про що думаю. Звичайно, іноді я роблю помилки.

— О, ти дуже щаслива, коли можеш слово в слово записати все, що чуєш і про що думаєш. Але не смій нічого записувати з того, що я розповідаю.

I він повів далі;

— В кімнаті було повно кореспондентів, одягнутих кожен на свій смак. Одні шкірять зуби, інші горять завзяттям. А трохи осторонь, мов ті пастухи, збилися купкою пістолетні дженджики з указками в руках. Так ми називаємо тилових щурів, виряджених у мундири, наче в маскарадні костюми; пістолетний дженджик розпаляється щоразу, коли кобура б'є його по стегну. До речі, доню, наш пістолет, на відміну від доброго старого револьвера, в бою дає осічку частіше, ніж будь-яка інша зброя. Не бери в подарунок пістолета, хіба що хочеш молоснути когось по голові у «Гаррі».

— Мені нікого ніколи не хотілося молоснути, крім хіба Андреа.

— Якщо колись захочеш молоснути Андреа, бий його дулом, а не рукояткою. Рукояткою бити незручно й можна легко схибити, а коли й влучиш, замастиш у кров руки, ховаючи пістолета. А взагалі не треба бити Андреа — він мій друг. Та й не думаю, щоб вдарити його було так просто.

— Я теж так гадаю. Що ж далі трапилося на нараді? Мені здається, я б тепер одразу впізнала пістолетного дженджика. Але краще було б потренуватися.

— Так от, пістолетні дженджики, пишаючись собою і своєю зброєю, чекали на великого полководця, що мав пояснити план майбутньої операції. Кореспонденти бурмотіли, хихикали, а найрозумніші з них або сиділи насупившись, або вдавали байдужих. У кожного був складаний стільчик, як улітку в університеті в Чаутокві. Пробач, що я вживаю американські слівця, але без цього американцеві не обійтися.

Нарешті входить генерал. Це тобі не пістолетний дженджик, він спритний ділок, досвідчений політик, звик орудувати великими справами. А тепер армія — найбільше підприємство у світі. Він бере в руки беззаду указку й спокійно і впевнено пояснює, як відбуватиметься наступ, нащо ми його затіяли і як усе це легко. Ну просто за іграшку.

— Далі, — сказала дівчина. — Ось я доллю тобі вина, а ти поглянь, як міниться світло на стелі.

— Налий, а я подивлюсь на світло й розповідатиму далі... Потім отой спритний діляга — я говорю без глуму, віддаючи належне його талантам,— повідомив, що нас забезпечать усім необхідним. Всього буде вдосталь. Так зване верховне командування союзними експедиційними силами було тоді в місті Версалі, коло Парижа. Ми мали наступати на схід від Аахена, десь за триста вісімдесят кілометрів від цієї резиденції. Хоч би яка велика була армія, штаб міг би підтягнутися трохи ближче до фронту. Нарешті він перебрався до Реймса, за двісті сорок кілометрів від передової. Але це сталося лише через кілька місяців. Я розумію, що директорові великої фірми краще не спілкуватися із своїми робітниками. Я розумію, що армія велика і це створює свої труднощі. Я навіть знаюся на техніці постачання й передислокації військ, що зовсім не так складно. Але ніколи в усій історії людства жоден командувач не сидів так далеко в тилу.

Попередня
-= 59 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!