Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— Розкажи, як ви взяли місто.

— Гаразд. Але мені б не хотілося засмучувати тебе.

— Ти мене ніколи не засмучуєш. У нас стародавнє місто, і наші люди завжди воювали. Ми шануємо військових найбільше і, я сподіваюся, трохи їх розуміємо. Ми знаємо, що вони важкі на вдачу. Жінкам вони швидко набридають.

— А я набрид тобі?

— А ти як гадаєш? — спитала дівчина,

— Я й самому собі набрид, доню.

— Навряд, Річарде; ти не зміг би робити щось ціле життя, якби воно тобі набридло. Не треба дурити мене, любий, адже у нас так мало часу.

— Гаразд, не буду.

— Ти мусиш розповісти мені все, щоб вилити свою гіркоту.

— Я тобі все розповім.

— Розумієш, я хочу, щоб ти помер із спокійним серцем. Ой, я зовсім не те кажу! Не дозволяй мені верзти казна-що.

— Гаразд, доню.

— Розказуй далі і вилий усе, що в тебе накипіло на душі.

Розділ XXXI

— Слухай, доню, — сказав полковник.— Облишмо всіх отих верховодів і великих персон, яких у нас в самому лише Канзасі більше, ніж у вас плодів на маклюрованих деревах. Їх важко перетравити — це суто канзаський продукт. Власне, тільки канзасці їх і знають та ще ті, хто побував на війні. Ми мали їх доволі кожнісінького дня. Вони входили в пайок. А пайки у нас були різні — і кращі, й гірші.

Отак ми й воювали. Нудна це річ, зате повчальна. Ось як буває на війні — тільки кого це тепер цікавить!

Ось як воно буває. О тринадцятій нуль-нуль Червоні передають, що виступають слідом за Білими. О тринадцятій нуль п'ять (спробуй запам'ятати, доню: це п'ять хвилин на другу) Синіх запитують (певно, ти знаєш, хто такі Сині!): «Повідомте, коли виступаєте». Червоні повідомляють, що рушать услід за Білими.

Бачиш, як просто. Кожен може повправлятися в цьому перед сніданком.

— Усі ж не можуть служити в піхоті,— лагідно зауважила дівчина. — Піхотинців я шаную найбільше, крім хороших, чесних льотчиків. Розповідай далі, а я тебе обійму.

— Хороші льотчики — молодці, їх треба шанувати,— сказав полковник.

Він поглянув на мерехтливе світло на стелі і з розпачем згадав про втрачені батальйони й загиблих людей. Ніколи вже не матиме він такого полку, ніколи! Правда, не він його-згуртував. Він одержав його у спадщину. Але якийсь час полк давав йому велику радість. Тепер половину перебито, а решту покалічено. Кого поранило в живіт, кого в голову, в руку чи в ногу, в шию, в спину, кому пощастило — в сідницю, а кому ні — у груди. В лісі ранило в такі місця, куди нізащо не влучало б у відкритому полі. I поранені ставали каліками; на все життя.

— Це був добрячий полк,— провадив він. — Можна навіть сказати, чудовий полк, поки я не знищив його за наказом начальства.

— Навіщо ж виконувати накази, коли знаєш, що вони помилкові?

— В армії мусиш слухатись, як собака,— пояснив полковник.— Уся надія на те, що трапиться добрий хазяїн.

— А які ж були в тебе насправді?

— Добрі тільки двічі. Коли я сам став командиром, мені часто траплялися славні хлопці, але добрі хазяї — тільки двічі.

— I тому ти тепер не генерал? А мені б так хотілося, щоб ти був генералом.

— Мені теж,— сказав полковник.— Хоч, може, й не так, як тобі.

— А ти не спробуєш заснути? Будь ласка, спробуй заснути.

— Гаразд,— сказав полковник.

— Я подумала, що коли ти заснеш, то хоч уві сні позбудешся тяжких спогадів.

— Спасибі,— сказав полковник. — Велике спасибі. Нічого не вдієш, панове! Чоловікові судилося коритись.

Розділ ХХХІІ

— Ти добре спав,— ніжно і лагідно сказала дівчина. — Тобі нічого не треба?

— Ні, дякую,— сказав полковник. Та раптом він наїжився й додав:

— Доню, я міг би заснути й на електричному стільці, з розрізаними холошами й поголеною головою. Я сплю, коли треба і скільки треба.

— А я так не можу,— сонно сказала дівчина. — Я сплю, тільки коли мене хилить на сон.

— Ти моє диво,— сказав полковник. — Ти й спиш краще за всіх.

— Чим же тут пишатися? — промурмотіла вона крізь сон.— Мені просто добре спиться.

— От і поспи, будь ласка.

— Ні. Розповідай мені тихо, тихо і поклади свою скалічену руку в мою.

— Хай їй чорт, моїй руці! — вигукнув полковник.— Відколи це вона така вже скалічена?

— Вона таки скалічена,— відповіла дівчина. — I навіть тяжче, ніж ти собі уявляєш. Розказуй далі про війну, але не будь такий брутальний.

— Ну що ж, це неважко, — сказав полковник. — Обійдемось без точного часу. Погода хмарна, а місце дії — сектор 986 342. Обстановка? Викурюємо ворога гарматним та мінометним вогнем. Начальник опервідділу передає наказ начальника штабу — привести Червоних у бойову готовність до сімнадцяти нуль-нуль. Начальник штабу наказує тобі привести себе в бойову готовність і пустити в хід якнайбільше артилерії. Білі доповідають, що в них усе гаразд. Начальник штабу передає, що рота А кидається на підсилення роти Б.

Попередня
-= 60 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!