Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

— Ні. Вони підуть самі, тільки-но народу почне прибувати.

— Тебе не дратує, що ми прийшли сюди невчасно?

— Ти гадаєш, я снобка, якщо наш рід такий давній? А от якраз ми й не буваємо снобами. Сноби — це ті, кого ти називаєш хлюстами та ще всілякі скоробагатьки. Ти бачив колись таку силу скоробагатьків?

— Бачив,— сказав полковник.— У Канзас-Сіті, в заміському клубі. Я їздив туди з Форт-Райлі грати в поло.

— I що, було так само гидко, як і в нас?

— Ні, навіть приємно. Мені там подобалось, а та частина Канзас-Сіті дуже гарна.

— Справді? Мені хочеться поїхати туди з тобою. А там теж є туристські кемпінги? Такі, де ми зможемо зупинитись?

— Є. Але ми зупинимося в готелі «Мюльбах» — там найбільші в світі ліжка,— і вдаватимемо з себе нафтових магнатів.

— А де ми поставимо наш «кадилак»?

— А що, тепер уже «кадилак»?

— Атож. Коли не хочеш брати б'юїка з гідравлічним керуванням. Я об'їхала на ньому всю Європу. Його фото вміщене в останньому номері «Вог», що ти мені надіслав.

— Та, мабуть, доведеться вибрати щось одне,— сказав полковник.— А ту машину, на якій ми поїдемо, поставимо в гараж біля «Мюльбаха».

— А «Мюльбах» дуже розкішний готель?

— Просто казковий. Тобі сподобається. З міста ми подамося на північ до Сент-Джо, вип'ємо по чарочці, а то й по дві,— у барі Рубіду, тоді переїдемо через річку й повернемо на захід. Спочатку ти сядеш за кермо, а потім ми поміняємось ролями.

— Як це?

— Будемо вести машину по черзі.

— Зараз веду я.

— Давай швиденько проскочимо через ці нудні місця і дістанемося до Чімні-Рока і далі до Скотс-Блафа й Торрінгтона. Ось де ти побачиш справжню красу!

— У мене є карти, й путівники, і книжка з усілякими порадами для туристів, а також довідник усіх готелів та кемпінгів.

— I ти все це вивчаєш?

— Так. Я вивчаю це ввечері, разом з книжками, що ти мені надіслав. А де ми одержимо права?

— В Міссурі. Машину ми купимо в Канзас-Сіті. А туди полетимо, хіба ти забула? Можна, звичайно, поїхати й експресом.

— Я думала, ми полетимо до Альбукерке.

— Це іншим разом.

— Зразу по обіді ми зупинятимемося у найкращих готелях, за довідником, і я готуватиму тобі твої улюблені коктейлі, поки ти проглядатимеш «Лайф», «Тайм» або «Ньюс-уїк», а я читатиму свіжий «Вог» і «Харперз базар».

— Так. Але ми неодмінно повернемось до Венеції.

— Авжеж. I машину привеземо. Італійським пароплавом, виберемо найкращий. А з Генуї машиною зразу сюди.

— А ти не хочеш десь переночувати дорогою?

— Навіщо? Нам треба скоріше дістатися додому.

— А де буде наш дім?

— О, ми ще подумаємо. У Венеції скільки завгодно будинків. А тобі не хочеться пожити трохи за містом?

— Хочеться,— сказав полковник. — Дуже хочеться.

— Тоді, прокидаючись уранці, ми бачили б за вікном дерева. А які дерева ми побачимо під час нашої подорожі?

— Переважно сосни й тополі по берегах струмків, та ще осики. Ось підожди, ти ще побачиш, як жовкне листя на осиці.

— Гаразд, підожду. А де ми зупинимось у Вайомінгу?

— Спершу заїдемо до Шерідана, а там буде видно.

— А Шерідан — гарне місто?

— Чудове. Ми поїдемо машиною туди, де відбувся бій з індіанцями,— я розповім тобі про нього. Потім подамося далі, до Біллінса, де загинув отой дурень Джордж Армстронг Кастер, ти побачиш меморіальні дошки на тому місці, де їх усіх повбивали, а я поясню тобі, як ішов бій.

— От добре! А на що Шерідан більше схожий: на Мантую, на Верону чи на Віченцу?

— На жодне з цих міст. Він стоїть високо в горах, майже як Скіо.

— Виходить, він нагадує Кортіну?

— Нітрохи. Кортіна оточена з усіх боків горами, а Шерідан приліпився до схилу гори. У Біг-Горну нема передгір'їв. Гори підносяться просто з долини. Звідти видно Хмарний пік.

— А наші машини виберуться туди?

— А якого біса їм не вибратись? Та я волів би машину без гідравлічного керування.

— Я теж можу без неї обійтися,— сказала дівчина. Вона насилу стримувалась, щоб не заплакати. — Як і без усього іншого.

— Що ти питимеш?— спитав полковник. — Ми ще нічого не замовили.

— Я, мабуть, нічого не питиму.

— Два дуже сухих мартіні,— сказав полковник бармену.— I склянку холодної води.

Він засунув руку в кишеню, відкрутив ковпачок на пляшечці з ліками і витрусив дві великі таблетки на долоню лівої руки. Затиснувши їх у руці, він знов закрутив ковпачок. Це було не так уже й важко для людини, що має скалічену праву руку.

— Я ж казала, що нічого не хочу.

— Гаразд, доню. По-моєму, тобі не завадить випити. Хай трохи постоїть. Може, я сам вип'ю... Даруй мені мою різкість, — сказав він. — Це вийшло ненароком.

Попередня
-= 65 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!