Слава ЗСУ!

— А можна, я поїду з вами до гаража?

— Там краще не буде.

— Будь ласка, дозволь мені поїхати до гаража.

— Гаразд,— сказав полковник.— Роби, як сама знаєш. Сідай.

Вони мовчали; вітер дув у корму, тож при тій швидкості, що давав розбитий мотор, здавалося, наче вітру зовсім нема.

Біля причалу, де Джексон передав речі носієві, а сам поніс портрета, полковник сказав:

— Ну, давай прощатися.

— А інакше не можна?

— Можна.

— Дозволь я проведу тебе до бару і почекаю, поки виведуть машину.

— Так буде ще гірше.

— Нехай.

— Скажіть, хай речі віднесуть у гараж, і попросіть когось приглянути за ними,— сказав полковник Джексонові. — Перевірте рушниці і поскладайте усе так, щоб ззаду лишилося якнайбільше місця.

— Слухаю, пане полковнику,— відказав Джексон.

— То я таки їду?— спитала дівчина.

— Ні, — відповів полковник.

— Чому мені не можна поїхати з вами?

— Сама знаєш. Тебе не запрошували.

— Чого ти такий злий?

— Господи, доню, якби ти знала, як я стараюся бути добрим. Але самому стає легше, коли ти злий. Давай розплатимося з цим чолов'ягою й посидимо на лавці під отим деревом.

Він заплатив човняреві й пообіцяв, що не забуде про мотор з віліса; він, правда, не радив покладати на це дуже великі надії, хоч, може, щось і вийде.

— Мотор буде старий, та все одно кращий від того кавника, що стоїть у вас тепер.

Вони піднялися стертими кам'яними східцями, пройшли доріжкою, посипаною жорствою, і сіли на лавці під деревом.

Чорні дерева хиталися від вітру, і гілля на них було голе. Цього року листя опало рано, і його давно позмітали.

Підійшов чоловік і запропонував поштові листівки, але полковник сказав йому:

— Йди собі, синку. Тобі тут нічого робити.

Дівчина раптом заплакала, хоч вирішила ніколи не плакати.

— Слухай, доню,— сказав полковник.— Ну що я можу тобі сказати? В машині, якою ми їдемо, на жаль, немає амортизаторів.

— Я вже не плачу,— відповіла вона.— Я не істеричка.

— Ні, цього я не сказав би про тебе. Я сказав би, що ти найкраща й найчарівніша з усіх дівчат. В усі часи. На всій землі. В усьому світі.

— Хай навіть це правда, що з того?

— Авжеж,— сказав полковник.— Але це правда.

— А що ж тепер?

— Тепер ми поцілуємося і скажемо одне одному «прощавай».

— А що таке «прощавай»?

— Не знаю, — сказав полковник. — Мабуть, це одне з тих слів, що їх кожен тлумачить по-своєму.

— Ось і я спробую.

— Тільки не бери цього близько до серця, чуєш, доню.

— Добре,— сказала дівчина.— Хоч у нашій машині й немає амортизаторів.

— Найбільше тобі пасує підвода, якою возили на ешафот, — із самого початку нашого знайомства.

— Невже ти хоч наостанці не можеш бути лагідним?

— Мабуть, що ні. Проте я старався весь час.

— Постарайся іще трохи. Це все, що нам лишається.

— Гаразд, спробую.

I вони міцно обнялися й поцілувалися довгим цілунком, а потім полковник повів дівчину стежкою, посипаною жорствою, і вниз кам'яними східцями.

— Візьми кращого човна. Навіщо тобі ця стара чахкалка?

— Я хотіла б поїхати цим човном, якщо ти не розсердишся.

— Розсерджуся? — спитав полковник. — Ні, не розсерджуся. Я тільки даю й виконую накази. Але не серджуся.

Прощавай, серденько, прощавай диво моє.

— Прощавай,— сказала вона.

Розділ XL

Він сидів у дубовій бочці? вкопаній у дно лагуни,— у Венето з таких бочок стріляють мисливці, стрілець ховається там від тих, в кого стріляє, у цьому випадку — від качок.

Їхали вони сюди весело: спочатку зустрілися в гаражі, а потім приємно провели вечір і попоїли усмак — вечерю зготували на вогнищі в старосвітській кухні. На задньому сидінні розмістилося ще троє мисливців. Навіть ті, хто не любив брехати, не могли стриматися від перебільшень, а на брехунів зійшло справжнє натхнення.

«Натхненний брехун,— думав полковник,— прекрасний, наче яблуня чи вишня в цвіту. Хай собі набрешеться досхочу, — думав він,— хіба що почне перебріхувати координати».

Усе своє життя полковник колекціонував брехунів, як ото збирають поштові марки. Правда, він не розкладав їх за серіями й не дуже беріг. Він просто тішився, слухаючи їхні побрехеньки, якщо, звичайно, це не заважало справі. Учора ввечері, коли всі понапивалися граппи, йому плели всякі небилиці, і полковник залюбки слухав.

«З вогнища тягло димом деревного вугілля, ні, там, здається, горіли дрова, — подумав він. — У всякому разі, брехун краще бреше, коли в кімнаті пахне димом або коли зайде сонце».